Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

— Ти спускаєшся зі мною, — скомандував я.

— Ні, й ще раз ні.

— Колінця трусяться?

— Щоб я злякався? — Фріц висмикнув монокль зі свого ока. Так, ніби витягнув затичку, що стримувала кров. Його засмага враз перемінилася пополотнінням. Очі зволожилися. — Злякався? Гадаєш, Фріца Вонга могла настрахати клята темна підземна печера?

— Вибач! — мовив я.

— Не проси пробачення у найзнаковішого режисера «УФА» за всю історію кінематографа.

Він запхнув свій вогнистий монокль назад у виїмку.

— Чим же тепер зайнятися? — протягнув Фріц. — Знайти телефон і зв’язатися з Крамлі, аби той витягнув тебе з цієї незримої діри? Поганський гімняре, смерті жадаєш?

— Я не гімняр.

— Ні? Чому ж тоді я бачив, як ти вовтузився біля тієї клятої діри, знайшовся тут олімпійський бевзень у стрибках з трампліна півфута заввишки? Ну ж бо, скрути собі в’язи, занурся у ті відходи!

— Скажи Крамлі, щоби мчав до водостічних жолобів і зустрів мене напівдорозі до моря. Якщо побачить Констанс, хай її хапає. Якщо надибає мене, нехай хапає в рази хутчіше.

Фріц заплющив одне око, аби поцілити у мене полум’ям з іншого, пропекти зневагою через товщу скла.

— Ти дослухаєшся до вказівок оскароносного режисера?

— Що?

— Падай швидко. Коли гримнешся вперше, не вгавай. Що б там не було на дні, воно не схопить тебе, навіть якщо надумаєш бігти! Коли побачиш її, скажи, аби спробувала наздогнати. Второпав?

— Второпав!

— А тоді здохни, як псина. Чи… — додав він, кривлячи міну, — живи, як горбань, котрий пройшов через пекло.

— Побачимося біля океану?

— Я не подамся туди!

— Ще й як підеш!

Він звернув убік до підвальних дверей, де був Генрі.

— Невже хочеш податися вслід за цим недоумком? — процідив крізь зуби він.

— Ні.

— Налякався пітьми?

— Я і є темінню! — відповів Генрі.

Вони пішли.

Лаячись німецькою, я заходився злазити вниз, оповитий імлою, туманом та нічним дощем.

Я й не спам’ятався, як зовсім несподівано опинився у Мехіко, тисяча дев’ятсот сорок п’ятого року. Затим у Римі тисяча дев’ятсот п’ятдесятого.

Катакомби.

Річ у тім, що темрява, яку ми вимальовуємо у своїй уяві, зазвичай має однаковий вигляд: вона вщерть кишить муміями, вишпурнутими з їхніх домовин, бо не спроможні були оплатити свої похорони.

Чи вигулькують сонмищем тисяч кісток, черепів, збиваєш їх — і вони розбігаються врізнобіч від центру поля.

Темінь.

І я потрапляю в пастку поміж двох шляхів, що вели до вічних сутінків у Мехіко і до вічності під Ватиканом.

Темінь.

Я повів оком на драбину, котра вела до надійної місцини, де був незрячий Генрі та розлючений Фріц.

Але їхні силуети давно розчинились у світлі чудернацького фасаду Граумана.

Я вловлював хлюпіт хвиль, що нагадував стукіт серця, він долунював через десять миль, зароджуючись унизу за течією, з боку Венеції. Он там, чорт забирай, панує безпека. Одначе двадцять тисяч ярдів потьмянілого бетонного покриву розділяло мене зі солонуватим нічним вітром. Я пожадливо заковтнув повітря, адже…

Із пітьми виринув блідолиций чоловік, важко перебираючи ногами.

Не скажу, що ноги його геть не слухалися, втім, було щось незвичне у всій постаті, колінах, ліктях, у тому, як ворушилася голова, двиготіли руки, наче крильця підбитої птахи. Від його позирку я заціпенів на місці.

— Я знаю тебе! — закричав він.

Я випустив з руки ліхтарик.

Він підібрав його й окликнув:

— Що ти робиш отут внизу? — голос блідолицого рикошетом відбивався від бетонних стін. — Хіба тебе не було?.. — він назвав мене на ім’я. — Авжеж! Ісусе, та ти ж ховаєшся? Зійшов униз, аби залишитися тут? Ласкаво просимо, чи що сказати в такому разі?! — бліда тінь його руки замахала ліхтариком. — Яка місцина, так? Я тут достолиха років. Зійшов сюди просто роззирнутись. Але назад так і не повернувся. Друзів — як піску морського. Хочеш познайомитися з ними?

Я заперечливо похитав головою. Він пирхнув.

— Чорт забирай! Чому б тобі не мало кортіти познайомитися з тими заблукалими під землею дурундасами?

— Звідки ти довідався, як мене зовуть? — запитав я. — Ми ходили разом до школи?

— Ти не пригадуєш? Тиць, моя радість!

— Гарольде? — я натужив одну зі своїх звивин. — Россе?

Звідкись доносилося скрапування води з-під крана.

Я перелічив ще кілька імен. Сльози підійшли до очей. Ральф, Семмі, Арнольд, шкільні друзяки. Гарі, Філіп пішли воювати, заради Бога.

— То хто ж ти? І коли ми познайомилися?