— А бодай би тобі добре було! Ісусе Христе! — я скам’янів на місці й неабияк вилаявся. — Боже мій, я висловлююся на твій манір!
— Мій син, що не кажи, — вдоволено відреагував Фріц. — Порухай-но ліхтарем!
— Тихо-тихо, — я поволі ступив уперед, невпевнено націлюючи ліхтар на те, що затесалося поміж проекторів.
Ясна річ, то був батько Констанс, виструнчений і холодний, одна рука якого повисла на вимикачі.
Один проектор на повну котушку прокручував кіноплівку, змотану в бобіні, лінзи скеровували зображення вниз, циклічно повторюючи його знову й знову, і так кожні десять секунд. Маленькі дверцята, які могли вивести відзняті картини на екран театру, були зачинені, тож ув’язнені зображення мигтіли всередині цих дверцят, зовсім крихітні, втім, якщо нахилитися вперед і примружитися, можна було розгледіти.
Саллі, Доллі, Моллі, Голлі, Гейлі, Неллі, Робі, Саллі, Моллі… і спину тому не було.
Я прикипів очима до старигана Реттіґана, який остовпів на місці; його обличчя потяглося чи то від тріумфу, чи від нужди. Важко було відповісти однозначно. Я перевів погляд на спорожнілі стіни, на яких більше не красувалися Саллі, Доллі, Моллі, але хто б там не поцупив фото, йому точно на думку не спадало, що старий, виявивши пропажу своєї «сім’ї», запустить стрічки, котрі бережуть минувшину. Або ж…
Мій мозок закипів. Я вчув голос Бетті Келлі, який викрикував фрази Констанс: «Прости мені, прости мені, прости мені». Відлунював і Квіклі: «Як мені повернутися, повернутися, повернутися?» Про що це вона? Про своє друге «я»?
«Хто тебе так скривдив? — думав я, стоячи над мертвим тілом старого. — Чи то твоїх рук справа?»
Мармурової білизни очі покійника були нездвижними.
Я вимкнув проектор.
Усі ці обличчя досі мелькотіли на моїй сітківці: донька, яка танцює, метелик, китайська спокусниця, кривляка.
— Сердешна згублена душа, — прошепотів я.
— Ти знаєш його? — запитав Фріц.
— Ні.
— У такому разі ніяка він не сердешна душа.
— Фріце! У тебе бодай коли-небудь було серце?
— У мене шунтування. Видалив його з кінцями.
— Як живеш без нього?
— Тому що… — Фріц простягнув мені монокль. Я припасував холодну лінзу до свого ока і почав вдивлятися.
— Тому що, — сказав він удруге, — я…
— Тупий, недобитий сучий син?
— У десятку! — зголосився Фріц. По хвилі додав: — Ходімо. Що за місцина, справжня трупарня.
— Завжди нею була, — доповнив я.
Відтак я зателефонував Генрі й сказав йому, аби брав таксі та мчав до Граумана. Мерщій.
Незрячий Генрі уже вичікував нас у проході, що вів униз до оркестрової ями, а звідтіля до заниканої у підвалі переодягальні.
— Не розповідай, — вирвалось у нього.
— Про що, Генрі?
— Про фотографії в апаратній рубці. Капут? Так це звучить на жаргоні Фріца Вонга.
— На твоєму те саме, — огризнувся Фріц.
— Генрі, як ти здогадався?
— Я знав, — Генрі перевів незримі очі на яму. — Я тільки-но навідувався до дзеркал. Тростина мені не потрібна, а ліхтарик — поготів. Просто витягнув руки й діткнувся скла. Он як збагнув, що фото нагорі попелом узялося. Промацав футів зі сорок скла. Голо-голісінько. Усе зметено, наче водою забрало. Тож… — він знову потупив погляд на невидимі сидіння, що випиналися вгору. — Нагорі. Усе вичищено. Чи не так?
— Еге ж, — зітхнув я трохи знічено.
— Дайте-но дещо покажу вам. — Генрі повернувся вбік до оркестрової ями.
— Постривай. У мене є ліхтарик.
— Коли ти нарешті зарубаєш на носі?.. — Генрі спахнув і єдиним безшелесним рухом зробив крок униз, у яму. Я пішов назирцем. Фріц поглипував на нашу метушню.
— Що ж, — не витримав я, — чого чекаєш?
Фріц заворушився.
— Так… — Генрі встромив свого носа у довженну шерегу дзеркал. — То про що я белькотів?
Я рушив уздовж скляного проходу, дотикаючись до нього світловим струменем, а лише потім — пальцями.
— І що? — пирхнув Фріц.
— Отут були імена, але зараз і сліду не залишилося, точно так само, як із фотографіями: були та й загули.
— А я казав, — завівся Генрі.
— Як так склалося, що незрячим ніколи рот не стуляється? — видав Фріц.
— Варто чимось заповнити час. Може, я відтворю імена?
Я почав перелічувати імена, що закарбувались у пам’яті.
— Профукав Кармен Карлотту, — зауважив Генрі.
— Ох, аякже. Карлотта.
Фріц підвів погляд.
— І той, до чиїх рук пристали знімки згори…
— Видраяв усі дзеркала тут.
Читать дальше