Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

— Повернутися куди?

Тут повіки Квіклі щось пересмикнуло, здавалося, що під ними мигцем прокотились якісь думки.

Він шморгнув носом.

— Брат сказав їй, куди йти, і вона ринула. І ще наприкінці додала: «Я збилася на манівці, вкажи мені шлях». Констанс жадає, аби її відшукали. Річ у цьому?

— Так. Ні. Господи, я уявлення не маю…

— Як і вона. Мабуть, тому вона й розпиналася крикма. Одначе мій будинок зведений з цегли. Він ніколи не впаде.

— Інші ж розвалилися.

— Її колишнього чоловіка, Каліфії, брата?

— Це довга історія.

— І вам ще не одну милю проверстати перед тим, як укластися спати?

— Так.

— Не рівняйтеся на ту стару навіжену курку: яка відкладає яйця, де її посадять, до того ж такого кольору, якого комусь заманеться. Червоний шарф. Червоні яйця. Синій килимок. Синій. Фіолетова камізелька. Фіолетова. Це все я. Помітили тут картате простирадло?

— Воно було повністю біле, і я сказав йому про це.

— У вас проблеми з очима, — зміряв мене він. — Та й ви так безперестанку говорили. Я вимотався з вами. Бувайте!

На тих словах він зімкнув повіки.

— Сер, — кинувся до нього я.

— Я зайнятий, — пробурмотів той. — Як мене звати?

— Феджин, Отелло, Лір, О’Кейсi, [203] Шон О’Кейсі (1880–1964) — ірландський драматург і мемуарист. Будучи переконаним соціалістом, він уперше написав про робітничі класи в Дубліні. Бут, [204] Едвін Томас Бут (1833–1893) — американський актор, який гастролював Сполученими Штатами і головними столицями Європи, граючи у шекспірівських виставах. Скрудж.

— О, так, — мовив він і дав хропака.

Проїхавши на таксі, я повернувся до своєї скромної хатини побіля моря. Мені потрібно було як слід помізкувати. Там чи не відразу я вловив звук удару, схожого на гепання кувалди, — лупило у мої двері. Бах! Я подався туди, поки їх не вирвали з м’ясом.

Світловий пломінь засліплював мене, зароджуючись по той бік яскравого округлого кристала і долинаючи через товщу нехитрого вічка.

— Привіт, Едгаре Воллес, [205] Едгар Воллес (1875–1932) — англійський письменник, працював кореспондентом упродовж другої англо-бурської війни, після повернення з якої почав писати книжки. Був сценаристом «РКО», одним з найвідоміших доробків є чернетка до стрічки «Кінг-Конг». тупий сучий сине, а щоб тобі добре було! — прорізався голос.

Я розвернувся, спантеличений від того, що він посмів назвати мене Едгаром Воллесом; дешева посередність, виплодок забігайлівок!

— Привіт, Фріце! — крикнув я. — Це ти сучий син, а щоб тобі добре було! Проходь!

— Без питань!

Так, неначе взутий у важкі військові кирзяки, Фріц Вонг заходився талувати мій килим. Затріскотівши закаблуками, він проворно кинувся на монокль, обхопив його і скерував на мене.

— Та ти старієш! — загорлав у нечуваному захваті він.

— А ти вже подався! — огризнувся я.

— Грубіяниш?

— Що посієш, те й пожнеш!

— Збав голос, якщо твоя ласка.

— Ти перший цю кашу заварив, — звинуватив я. — Хоча б себе чуєш, як ти мене назвав?

— Невже Міккі Спілейн [206] Міккі (Френк Моррісон) Спіллейн (1918–2006) — американський детективіст, який створив серію романів про нью-йоркського приватного детектива Майка Гаммера — суворого й озлобленого чоловіка. Його книжки розійшлися загальним накладом більше ніж двісті двадцять п’ять мільйонів примірників у всьому світі. краще?

— Вали звідси!

— Джон Стейнбек? [207] Джон Стейнбек (1902–1968) — американський письменник, лауреат Пулітцерівської та Нобелівської премій (удостоєння останньої спричинило хвилю неоднозначних коментарів). Автор трьох десятків книжок.

— Згода! І стиш голос.

— Отак годиться? — він зашепотів.

— Досі забагато чую тебе.

Фріц Вонг голосно забурчав.

— Оце мій любий блудний син!

— І мій зрадливий, розпутний батечко!

Ми обняли один одного, усміх застиг на наших обличчях. Фріц Вонг обтер очі.

— Тепер формальностям покладено край, — муркнув до мене. — Як ся маєш?

— Живий. А ти?

— Насилу тримаюся. Що за дивна забара з нашим харчем?

Я добув пиво, яке раніше приніс Крамлі.

— Свиняча бовтанка, — знеохотився Фріц. — А вина нема? Га?.. — Фріц добряче приклався до пива і, нацмулившись, аж тоді скорчив гримасу. — А тепер, — він тяжею всадився у моєму одному-єдиному кріслі. — Чим саме можу тобі зарадити?

— З якого дива ти вирішив, що мені потрібна допомога?

— Ти завжди її потребував, хіба не так? Постривай! Терпіти не можу це питво.