Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

— Ніхто ніколи нікого не впізнає, — він позадкував.

— Ти був моїм найкращим приятелем?

— Я завжди вірив, що ти сягнеш чимало. Як і знав те, що не зумію нічого особливо добитися, — сказав дещо віддалено він.

— Війна.

— Я згинув напередодні війни. Помер і після неї. Я ніколи не народжувався, бач, як вийшло? — сказав, ще більше віддаляючись, він.

— Едді! Еде. Едварде. Едуардо, це ж ти! — моє серце хутко застукотіло, а голос пожвавився.

— Коли ти востаннє зв’язувався зі мною? А на мій похорон знайшов час? Ти бодай знав про нього?

— І краєм вуха не чув, — зізнався я, повагом наближаючись до нього.

— Приходь удруге. Не варто стукати. Я звідси ні на крок. Постривай! Ти когось шукаєш? — повів гучніше він. — Який у неї вигляд? Ти почув, що я запитав? Яка вона? Я маю слушність? Так, ні?

— Так! — випалив я.

— Вона пішли в тому керунку, — на тих словах він змахнув ліхтариком.

— Коли?

— Недавно. Що вона тут забула у Дантівському пеклі?

— Можеш її описати? — я розійшовся.

— «Шанель» номер п’ять!

— Що?

— «Шанель»! Це змушує пацюків шмигати туди-сюди. Їй поталанить, якщо добреде до побережжя.

— Тримайся чимдалі від Майл-Біч! — крикнув я.

— Що?

— Якнайдалі тримайся, — попередив я. — Вона десь неподалік. «Шанель» номер п’ять!

Я вирвав ліхтарик з його руки і знову спрямував світло на примарне обличчя.

— Де?

— Ти про що? — гучно засміявся він.

— Господи, я не знаю, де вона.

— На цім шляху, он на цім.

Його регіт розійшовся врізнобіч.

— Зачекай! Мені нічого не видно!

— Тобі й не треба. «Шанель»!

Знову розкотився сміх.

Я крутонув ліхтариком.

Тепер під час його буботіння вчув щось на кшталт сезонних змін погоди, віддалених звуків проливню. Сухе очищення, подумав я, але далеко не сухий, а стрімкий потік хлинув, затопивши місце по щиколотки, потім він сягне по коліна, а затим заповнить доверху весь шлях до самісінького моря!

Я провів пучком світла догори, тоді навколо і назад. Нічогісінько. Звук підсилювався. Наростав шепіт; так, річ була не в змінах пір року, за яких суха погода переходила у вогку, а в шамотінні людей, бо тоді не дощ вибивав по канальній долівці, то босі ноги чалапали по бетону, і все змішувалося воєдино: звуки непримітного відкриття, свідчень та цікавості.

Люди, подумав я, Боже мій, більше тіней, схожих на цю, більше голосів, цілісінький проклятий клан, тіні й тіні тіней, що скидаються на тих безмовних примар, які мелькали на стелі у Реттіґан, привиди плинули догори, розтікалися там повсюдно і випаровувалися, наче дощ.

Але що, коли кінокартинних примар видуло, наче вітром змело, з її проектора, з блідих екранів нагорі в театрі Граумана, і тепер фантоми закуталися в павутину, занурились у світло, в них прорізався голос; Боже милосердний, а що, коли так і є?

Нісенітниця! Так? Я вимкнув світло, адже оглашенний із водяних каналів досі бурмотів щось під ніс і скиглив попліч. Я відчував його гаряче дихання, що зачіпало мої щоки, тож відсахнувся назад, жахаючись ненароком освітити його обличчя, боявся прошити світлом канал удруге, тим самим паралізувавши приплив примарних голосів, які звучали дедалі гучніше і ближче.

Темінь пливла, незримий натовп гуртувався, а цей одурілий вищав та підходив упритул; я відчув: той, хто вп’явся пальцями у мій рукав, ладен був накинутися на мене, полонити, зв’язати; водопад голосів лунав уже не здалеку, а зовсім поруч, я знав єдине — варто забиратися звідси, попри все, бігти, плекаючи надію, що ці створіння — безногі.

— Я… — мовив я, затинаючись.

— Що не так? — зайшовся криком мій приятель.

— Я…

— Чому ти злякався? Поглянь. Поглянь! Поглянь он туди!

І щось потягло мене, поволокло крізь пітьму до згустку ще більшої темряви, котра була нічим іншим, як скупченням тіней, а тіні, як з’ясувалося, були плоттю. Юрба згуртувалася навколо однієї постаті, що ридма ридала, лементувала і тужила — то був голос жінки, яка потонула у темряві. Вона стогнала, скрикувала, хникала, а тоді на мить затихла, щоби знову взятися за своє; за той час мені вдалося скрастися поближче. Тоді хтось здогадався витягти запальничку, цокнути нею, породивши невеличкий блакитний пломінь, що схилився в бік закутаного у шаль, розкуйовдженого створіння, цієї роз’ятреної душі.

Натхненний цим учинком, хтось повторив дії, тож у царині ночі виринула ще одна запальничка, зашкварчала, і полум’я її втрималося на місці. А затим почали спалахувати інші, одна за одною, вогник за вогником поставали вони, наче сонмище світлячків, що збивалось у сяйливе коло доти, доки воно не замкнеться. Вони плинули, щоб явити цю скорботу, цю бентегу, цей шепіт, плач, голос, що несподівано посилювався; їх було шість, потім дванадцять, двадцять непримітних блакитних вогників, а тоді ще більше; їх простягали і тримали, аби запалити її голос, окреслити його, освітити таїну. Осяяня світлячків сильнішало, голос витончувався і ставав ще пронизливішим, ніби виклянчуючи якийсь невидимий дар, визнання; вимолюючи увагу, вимагаючи життя, благаючи про те, аби цей образ, обличчя і сутність змогли збагнути.