Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

— Лише завдяки своїм голосам я не повішала носа! — лементувала вона.

«Що? — подумав я. — Що це? Щось знайоме!» Я майже здогадався. Майже знав. Що?

— Дзвони озвалися з небесної високості, а їх луна прокотилася полями. Пронеслася сільським супокоєм, прошила мої голоси! — скрикнула вона.

«Що? Майже! Майже знайомий, — подумав я. — О Господи, що?»

Грозовий порив штормового вітру долітав з віддаленого моря, просякнутий солоним запахом із шумом грому.

— Ти! — крикнув я. — Ти!

Усі вогні погасли, зоставивши сполоханість у повній темряві.

Я назвав її ім’я, але єдиною відповіддю був потік криків, що поєднувався з лавиною панічного тупоту, вісницею втечі.

У галасі та цілковитій метушні м’які плоті встромлювались у мої руки, моє обличчя, мої коліна, й до того, як від них і сліду не залишилось, я навздогін скрикнув: «Ти!», та ще раз: «Ти!»

Закрутився небачений вир, темінь розкришилася на тисячі шматків, і лише один-єдиний пломінь загорівся побіля мого рота, й одне з тих чудернацьких створінь зайшлося лайкою, поглянувши на мене:

— Ти, це ти налякав її! Ти!

І руки потяглися вперед, аби вчепитись у мене, аж поки я не звалився з ніг.

— Ні! — покрутившись, я зіп’явся на ноги, сподіваючись із чортами забратися звідси до моря, а не повертатися до привидів.

Зашпортавшись, я впав. Ліхтарик швидко покотився геть. Ісусе, подумав я тієї ж миті, якщо не підберу його…

Я звівся на руки й ноги.

— Ну ж, будь ласка, будь ласка!

Мої пальці зімкнулися на ліхтарику, я відчув приплив сил, тож піднявся на дві, хитаючись од темного потоку позаду, наче п’яний, і кинувся навтьоки. Не гепайся, подумав, тільки тримайся на ногах. Світло ліхтаря потягне тебе, наче мотузка, тільки не падай і не озирайся! Вони поруч, зовсім близько, а чи, може, інші вичікують мене попереду? Господи Всевишній!

Раптом тунель заполонив найбожественніший звук. Попереду виникло освітлення, що нагадувало сяйво сходу сонця побіля небесних воріт, зазвучали гучне торохтіння, машинне гудіння, шалена гуркотнеча! Автівка.

Такі люди, як я, думають кінокартинками, швидкоплинними, приглушеними у ретроспектив! але пожвавленими спалахами блискавиць.

Джон Форд, [215] Джон Форд (Джон Мартін Фіни; 1895–1973) — американський режисер, один з найвпливовіших кінематографістів свого покоління. Зняв більше ста сорока картин, серед яких були інтерпретації класичних романів і вестерни. Частина німих фільмів не збереглася до нашого часу. подумав я, Долина монументів! Індіанці! А на додачу ще й клята кавалерія!

Попереду з морських глибин щось вигулькнуло… То було моє спасіння, стара розвалюха. І перехилений вперед… Крамлі. Він верещав найпаскуднішими словами, які коли-небудь виривалися з його рота, спрямовуючи найницішу лайку на мою адресу, але втішався тим, що відшукав мене, проте ненадовго, згодом знову полилася та сама клята дурня.

— Схаменись, а то наїдеш на мене! — скрикнув я. Автівка загальмувала прямо біля моїх ніг.

— Зроблю це тоді, коли дременемо звідси! — оскалився Крамлі.

Темрява відступила, опромінена світлом фар.

Я завмер на місці, бо Крамлі натискав на гудок, розмахував руками, слина аж проціджувалася крізь зуби, а він ледь не обезглуздів.

— Тобі пофортунило, що ця клята тарадайка протиснулася сюди! І що з цього вийшло?

Я вп’явся очима у пітьму.

— Нічого.

— Тоді й підкидати тебе нікуди не треба! — Крамлі натиснув на газ. Я мерщій заплигнув усередину, бебехнувся так, що чортопхайка затряслася. Крамлі схопив мене за підборіддя.

— Ти в нормі?

— Тепер так!

— Нам треба вирватися звідси!

— Вирватися? — скрикнув я. Тіні почали обступати.

— Зі швидкістю п’ятдесят миль на годину?

— Шістдесят!

Крамлі вдивлявся у ніч.

— Сечел Пейдж [216] Сечел Пейдж (Роберт Лерой, «Сетчел» Пейдж; 1895–1973) — американський гравець Негритянської і Головної бейсбольних ліг, один з найкращих пітчерів у історії гри. казав, що ніколи не варто озиратися. За той час тебе можуть наздогнати.

Дюжина обрисів замерехтіла у світлі.

— Жени! — не витримав я.

Ми забралися звідти.

Чкурнувши у зворотному напрямку зі швидкістю сімдесят миль на годину.

Крамлі вигукнув:

— Генрі зателефонував мені, розповів, де трафило триклятого недоумкуватого марсіанина!

— Генрі… — зітхнув я.

— Фріц також зв’язувався! Казав, що ти ще безголовіший, аніж висловився Генрі!

— Не заперечую! Мерщій!

Ми поїхали швидше. Так, що я вловив шум прибою.