Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

— Кортес [76] Ернан Кортес (1485–1547) — іспанський конкістадор, який завоював Мексику і винищив заможну та розвинену цивілізацію ацтеків. Перемогу над тубільцями здобув у ході грандіозної битви під Отумба, де два десятки воїнів іспанської кінної армії побили близько 100 000 ацтеків. не бачив нічого кращого, — сказав Крамлі, — незрівнянні краєвиди. Дивно, що відтоді тут досі нічого не відновили.

— Політика…

— Як завше. Скажи мені, де ми, в біса, відшукаємо тут когось із прізвищем Реттіґан?

— Он там!

Приблизно за вісімдесят футів звідтіля, позаду просторіні перцевих дерев, даленіла хатина, що наполовину вгрузла у землю. Вогонь обійшов її боком, а от дощ уже добряче облупив фарбу і понищив дах.

— Усередині повинно бути тіло, — мовив Крамлі, рухаючись у бік оселі.

— Там повсякчасно має бути якесь тіло. По-іншому, навіщо тоді йти туди на оглядини?

— Іди й видивись усе як слід. Я залишуся на місці, погніваюся на себе, що не приніс більше випивки.

— Справжнісінький детектив, — мовив я та повільним кроком попростував до будиночка, тоді щосили заходився відчиняти двері. Врешті вони змилувалися наді мною і піддалися. З переполоху я перехилився назад, а лише потім заглянув усередину.

— Крамлі! — вигукнув.

— Га? — обізвався він футів за шістдесят від мене.

— Ходи-но поглянеш!

— Тіло? — запитав Крамлі.

— У рази краще, — з трепетом відповів я.

Ми ввалились у справдешній лабіринт, зведений із газетного паперу. Хоча ні, не лабіринт, а радше катакомби, роздрібнені бруньками тіснуватих коридорів, що пролягали через стоси залежаних газет «Нью-Йорк Таймс», «Чикаго Триб’юн», «Сіетл Ньюс», «Детройт Фрі Пресс». П’ять футів ліворуч, шість футів направо і, на тобі, лазівка, крізь яку прошмигуєш, наче вивірка, страхаючись завалу, спроможного збити на квасне ябко, а то й геть дух вичавити.

— А щоб мені повилазило! — мені аж памороки забило.

— Не те слово, — проворкотів Крамлі. — Ісусе Спасителю, та тут щонайменше з десяток тисяч недільних та щоденних номерів, збитих у стоси, — нижні прошарки жовтяві, а ближче до верху проглядає білувата товща. І такий не один стіс, навіть не десять дюжин, а, Боже милостивий, ціла сотня.

Щоправда, газетні катакомби, котрі зяяли у присмеркових тінях, поволі зникали з поля зору. По хвилі я зіставив себе з лордом Карнарвоном, який у 1922 році відкрив усипальню Тутанхамона. Нас досі непокоїло, про що мали б свідчити усі ці пройдешні заголовки і сила-силенна некрологів?

Дедалі більше нових стосів визрівало попереду, чимало залишалося й позаду. Нам з Крамлі було вкрай важко пробиратися боком через цю тісняву, проштовхуючи черево і задок.

— Господи, — шепнув я, — здається, ніби це місце сколихнув справжній землетрус.

— Так і є! — пролунало з глибини заваленого газетами тунелю.

Удалині вималювались обриси мумії, яка зайшлася репетом. Стоси рухнули на мене. Ледь не розмастили по підлозі.

— Хто там? — завересканив я. — І де ви, до холєри, зарилися?

— Нічогенький лабіринт, чи не так? — луною прокотився голос мумії. — Моїх рук справа. Усе від екстренних ранкових номерів до останніх вечірніх, підсумки перегонів, недільні комікси, чого тут лише не назбиралося?! За сорок років! Музейна книгозбірня новин, що не годяться для друку. Іди далі, не збавляючи темпу! Потім заверни ліворуч. Я десь у тих межах!

— Ворушися! — спроквола вимовив Крамлі. — Трохи свіжого повітря тут не завадило б!

— Ти на правильному шляху! — погідливо докидав сухий голос. — Уже небагато залишилося. Тримайся лівого боку. Тільки не смій курити! Кляте місце. Звідси не вислизнеш під час пожежі. Це просто тенета з ряду заголовків: «Гітлер дістався до влади», «Муссоліні розгромлює Ефіопію», «Серце Рузвельта припинило битися», «Черчілль зводить залізну завісу» — непогано, правда ж?

Ми завернули за крайній ріг, прямо посеред високих стосів газет, що нагадували вежі з млинців, і, на диво, надибали у цьому непроглядному лісі галявину. На віддаленому краю проглядався армійський тапчан, на якому лежало щось схоже на великий згорток в’яленої плоті, а чи то просто мумію, що постала з-під землі.

Звідтіля їдуче тхнуло. У сум’ятті запах здавався нерозбірливим. Віддавало чимось ніби трупним, ніби живим.

Я неквапно підібрався до лежака. Крамлі йшов назирцем. Тепер мені вдалось уловити, що насправді витало у повітрі. То не сморід мертвяка забився у наші ніздрі, а запах прілої невмиваної плоті.