Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

— Ти часом не знаєш, де це? — запитав я.

— Бункер-Гіл, хай тобі грець, знаю. Не сплутаю це місце ні з чим. Я народився за кілька кварталів на північ. Хто тільки не скитається у тій домині — мексиканці, цигани, ірландці, з чиїх вікон настовбурчилися димарі, біле потереб’я і чорна нечисть. Я туди, бувало, вчащав, навідувався до похоронного бюро «Каллагана та Ортеґи». Плекав надію надибати справжніх трупів. Боженько, Каллаган і Ортеґа, які прізвища вліплені побіля Хуареса II, гвадалхарських пройдисвітів, зів’ялих квітів з Розаріта-Біч і дублінських хвойд. Не що інше, як коблище наволочі.

Ураз Крамлі крикма закричав, переповнений люттю через свої мандрівні балачки, готовий примкнути до моїх наступних розвідин.

— Ти чув, що я блею? Ти слухав цю маячню? Боже милостивий!

— Авжеж, — відповів я. — А чому б нам просто не зателефонувати бодай за одним з номерів, обведених червоним кружальцем, і не з’ясувати, чи та людина ще походжає землею, а чи присипана нею?

Не давши йому змоги почати крутити носом, я вирвав з рук книгу і погнав дюнами догори — до яскраво освітленого басейну Реттіґан, що красувався ззовні будинку; там у внутрішньому дворикові, на скляному столі телефонний апарат ніби дочікувався слушного часу. Я навіть не наважився позирнути на Крамлі, який ні на крок не зрушив з місця, поки мій палець набирав номер.

У слухавці почувся віддалений голос: «Номер більше не обслуговується». Приїхали, подумав я, хоча ні, зачекай!

Я хутчій зв’язався з довідковим бюро, розізнав номер, набрав його та відклав слухавку вбік так, аби Крамлі теж міг усе чути.

— Каллаган і Ортеґа, доброго вечора! — голос, який доносився зі слухавки, пробирав своїм глибоким і визрілим ірландським чи то шотландським акцентом, ніби долинав із головної сцени Еббі-театру.

Я загигикав. Потім кинув погляд на Крамлі, який копошився внизу.

— Каллаган і Ортеґа, — прозвучало знову, тепер гучніше, з нотками розлюченості. Потім запала довга тиша. Я не зронив ані пари з уст. — Що за чортівня? А?

Я повісив слухавку до того, як Крамлі підійшов до мене.

— Трясця твоїй матері, — сказав він, — приманка спрацювала.

— Це приблизно за два-три квартали від того місця, де ти народився?

— За чотири. Ну ти й хитра шельма.

— І-і-і? — протягнув я.

Крамлі схопив книгу Реттіґан.

— Ніби Книга мертвих, і ніби не зовсім, так? — поспитав Крамлі.

— А що, коли спробувати на інший номер? — Я розгорнув книгу, погортав і зупинився на Р. — Овва, поглянь-но сюди. Мати Божа, о так, цей навіть кращий, аніж Королева Каліфія.

Крамлі скорчив гримасу і сказав:

— Реттіґан, Маунт-Лоу. Цікаво, хто це з Реттіґанів поселився на узвишші Маунт-Лоу? Колись давно курсував тими пагорбами великий червоний трамвай, возячи тисячі людей на пікніки. Правда, він ущент розбився. Відтоді минуло пів мого віку.

Тінь спогадів умить промайнула обличчям Крамлі.

Я запримітив ще одне прізвище.

— Реттіґан. Собор Святої Вібіани.

— Милостивий Ісусе, який же це Реттіґан зачаївся у соборі Святої Вібіани?

— Сказав, наче католик, який тільки-но утвердився у вірі. — Я пильно вдивлявся у спохмурніле обличчя Крамлі. Міна його залишалася такою самою. — Тобі нецікаво? Я, здається, натрапив на потрібний шлях.

Я зробив три кроки до виходу, і тут посипалася лайка:

— Якого біса і чим це ти доберешся туди без прав і автівки?

Я завмер у тій же позі.

— Ти мене й підкинеш!

Залягла тривка вдумлива тиша.

— Чи не так? — умент докинув я.

— Чорт забирай, ти ж знаєш, де раніше курсував цей трамвай, що прямував до Маунт-Лоу?

— Мене возили туди батьки, коли мені було всього-на-всього півтора року.

— Це означає, що ти можеш вказати дорогу?

— Пригадую до дрібниць.

— Припни язика, — відрізав Крамлі, тільки-но закинув півдюжини пива у свою тарадайку. — Краще запльовуйся у машину.

Ми заповзли в автівку, полишивши Гершвіна позаду, аби той і надалі вистукував по дірках валика піаноли мелодію про Париж, а самі дали чосу.

— Головне, не белькочи нічого, — покерував Крамлі, лише хитай головою ліворуч, праворуч і вперед.

— Побий мене грім, якщо я знаю, якого дідька втягнувся у цю кляту мазню, — пробуркотів Крамлі, ледь не звернувши на інший бік магістралі.

— Сто чортів мені в потилицю, якщо знаю, чому взявся за цю бісову справу, — проторочив я. А незабаром, пильно вдивляючись у скелі та підніжжя гір, які щоразу ставали ближчими, підсумував: — Тебе почуто.