Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

— Знаєш, кого ти мені нагадуєш? — фиркнув Крамлі. — Мою першу і єдину благовірну, яка напевне знала, як забити баки, підкупляючи своїми пишними параметрами і виставляючи усі тридцять два напоказ.

— Невже я замакітрив тобі голову?

— Спробуй-но пискнути «ні», і я за барки вижбурну тебе з машини. Цікаво виходить: тільки-но ти помічаєш, що я втрачаю рівновагу, як миттю виструнчуєшся на сидінні й починаєш вдавати, ніби розгадуєш кросворд. Слова чотири, не більше, впишеш, до того як вихоплю олівець і випхаю тебе.

— Хіба я коли-небудь так поводився, Крамлі?

— Не грай на нервах! Ти взагалі стежиш за вказівниками? Не спускай з них ока. І ще. Скажи-но, з якого дива ти замислив цю тупорилу експедицію?

Я перевів погляд на телефонну книгу Реттіґан, що лежала на моїх колінах.

— Вона сказала, що втікала не від кого іншого, а від самої Смерті, від одного з тих, хто має невдовзі ґиґнути. Це ім’я є в нашій книзі. Може, хтось із них надіслав їй книжку, ніби злецький подарунок. А може, вона бігла їм навстріч, як і ми, прагнучи подивитися в обличчя тому, хто, взявши гріх на душу, насмілився прислати цвинтарний словник вразливій, інфантильній актрисі…

— Реттіґан не інфантильна, — завівся Крамлі.

— Вона ще те дитя. Реттіґан не виглядала б настільки ефектно на екрані, якби позбулася до біса рис, притаманних меґлінським крихіткам, [75] «Меґлін Кіддіс» («Меґлінські Крихітки») — всесвітньо відома дитяча трупа, яка займалася театральною грою, співом і танцювальними постановками. Названа на честь засновниці Етель Меґлін. які скрашують її на тлі усіх цих сексуальних обертасів. Тут ляку нагнали аж ніяк не охлялій, постарілій Реттіґан, то молода сполохана школярка чимдуж гнала, проминаючи Голлівуд, через темний ліс, що, куди не кинь, кишить почварами.

— Ти настільки хутко видав це, ніби нашвидкуруч закалапуцькав різдвяний фруктовий пиріг, щедро посипаний горіхами.

— Невже так звучало?

— Без коментарів. Ніяк не збагну, навіщо комусь із тих друзів, обведених червоним, було надсилати їй дві книги з якимись недолугими спогадами?

— Навіщо? Свого часу Констанс мала безліч шанувальників. Проте, так чи інакше, згодом ці лави прихильників поріділи, і чимало людей почали люто ненавидіти її, будучи знехтуваними, зоставленими позаду, а щонайгірше — забутими. Реттіґан невтомно купалась у променях слави, відторгуючи тих, неначе справжнісінький непотріб, який залишають валятися на узбіччі. Радше за все, нині вони уже зовсім подалися, допевна дихають на ладан і прагнуть одного — бодай якось відомстити до того, як переставляться на той світ.

— Не можу повірити своїм вухам, — ти заговорив моїми словами, — подивувався Крамлі.

— Боже відверни, сподіваюся, що це не так. Тобто…

— Не заморочуйся. Тобі й так ніколи не стати Крамлі, як і мені ніколи не бути Жуль Верном Молодшим. Курча мама, куди нас занесло?

Я швидко провів поглядом околиці, щоб зорієнтуватись у просторі.

— Постривай! Ми дібралися, куди треба. Ось Маунт-Лоу. Ось тут давним-давно розбився вщент горезвісний червоний трамвай.

— Професор Лоу, — завів я, вичитуючи спомини, що нізвідки нахлинули по темний бік повік, — так, саме він у ході Громадянської війни здогадався зробити світлини з повітряної кулі.

— А це ще як забрело в твою голову? — здивувався Крамлі.

— Просто спало на думку, — дещо непереконливо бовкнув я.

— Ти до краю наповнений безкорисними відомостями.

— Ет, гадки не маю, що додати, — з прикрістю мовив я. — Ми ж дісталися до Маунт-Лоу, хіба не так? Місцина названа на честь професора Лоу, чий тунервільський трамвай злітає вгору, ширяючи цими просторами, правда ж?

— Ага, ага, маєш слушність, — згідливо кивнув Крамлі.

— Що ж, професор Лоу винайшов фотографування з повітряної кулі. Знімки ворожих загонів, які промишляли тут упродовж великої війни поміж штатами, були неоціненним внеском. Як не крути, а повітряні кулі, новітні винаходи і потяги принесли Півночі перемогу.

— Гаразд, гаразд, — буркнув Крамлі, — я ладен виборсатися з автівки і п’ястися на вершину.

Я вистромив голову з вікна, обдивився протяжну стежку, встелену бур’янистою гущавиною, що здіймалася все вище і вище довжелезним узгір’ям, туди, де громадилися тіні.

Відтак заплющив очі й проказав, ніби назубок вивчивши:

— До шпиля зосталося три милі. Ти справді замахнувся верстати це своїм ходом?

Крамлі вирячився на підніжжя гори.

— Хай тобі цур, ні, — він поплентався назад до автівки і з розгону зачинив двері.