— Хай мене качка копне! — здивовано вигукнув я.
— Не тебе. Мене. На що ви поглипуєте?
— На вас.
— Ще б пак. Зрозуміло, — промовив він. — Вигляд у мене, ясна річ, не конче. Та й тоді було не комільфо. Бачите он ту осяйну штуку на запрошеннях? То латунне руків’я трамвайного вагоновода з Маунт-Лоу. Реттіґан шаленіла, коли я постукував по латуні. Це моє ратище, рукоять машиніста маунт-лоуського трамвая. Ісусе Христе! А чи нема поруч пивця? — ні сіло ні впало додав він.
Мені аж слинка потекла.
— Ви зізналися, що були першим чоловіком Реттіґан, а по хвилі канючите пива?
— Не казав я, що був її першим чоловіком. Тільки-но одним із. Де це пиво поділося?
Старий прикусив губи. Зітхнувши, Крамлі почав нишпорити по кишенях.
— Ось пиво і «Малломарс»!
Старий висолопив язик та примостив на нього пластинку печива. Відтак дочекався, поки воно розтануло, неначе облатка для причастя.
— «Малломарс»! Жінки! Не можу без них жити!!
Він трохи підвівся, щоби дістатися до пива.
— Реттіґан, — я взявся за старе.
— О, так. Шлюб. Вона здійнялася на вершину завдяки трамваю, а вже там оскаженіла через погоду. Думала, то моїх рук справа. І все-таки вона освідчилася мені. Навпісля медового місяця, однієї з нічим не примітних ночей, її прояснило, що я жодним чином не можу сприяти клімату. Вона притьмом обросла бурульками, а тоді геть розчинилася за ними. Знаєте, моє тіло більше ніколи не буде таким, як тоді, — старий затремтів.
— І це все?
— Що ти розумієш під словом «все»? Тобі коли-небудь таланило обходити її двічі з трьох разів?
— Заледве, — прошамотів я.
Я витягнув із кишені телефонну книгу Реттіґан.
— Ось звідки ми довідалися про ваше існування.
Старий позирнув на своє прізвище, обведене червоним кружальцем.
— З якого дива комусь збрело у голову підіслати вас сюди?
Пометикувавши трохи, він зробив ще ковток.
— Зачекайте! Якщо не зраджує пам’ять, ти якийсь письменник?
— Якийсь.
— Он воно як! Відколи ви з нею знаєтеся?
— Кілька років.
— Рік з Реттіґан рівнозначний тисячі та одній ночі. Ти ніби заподіваєшся у кімнаті сміху. Це справжнісінька чортівня, сину. Б’юсь об заклад, що вона обмалювала моє прізвище тільки заради того, аби ви зайнялися створенням її життєпису. І хто може бути кращим на почин, аніж я, Вірний Старий?
— Не думаю, — заперечив я.
— Вона канючила, щоб ви робили нотатки?
— Зроду-віку не просила.
— Дідько, було б незле, правда ж? Кому під силу написати навіженішу книжку, ніж Констанс, злобнішу, ніж самій Реттіґан. Даю голову на відріз, що вона приречена стати бестселером! Вкладайся у ліжко разом з Реттіґан і прокидайся під проливнем золотого дощу. Збігайте махом вниз і збалакуйтеся з видавцем. Відсипете мені трохи грошенят із гонорару. Ну як, по руках?
— Гонорару?
— Отеперечки піднесіть мені ще печива «Малломарс» та більше пива. Чи ваші язики досі сверблять? Хочете далі теревені правити?
Я згідливо кивнув.
— Он там на іншому столі… — він показав на ящик з помаранчами, — лежить перелік гостей, запрошених на весілля.
Я підступив до ящика з помаранчами, на якому були скупчені квитанції; почав перебирати їх, допоки не натрапив на добротний аркуш, що заполонив мою увагу. Тут вклинився старий:
— Ви коли-небудь мізкували над тим, звідкіля походить назва Каліфорнії?
— До чого це?..
— Стули писок. Коли в тисяча п’ятсот дев’ятому іспанці відступали з Мексики, прямуючи на північ, то повсюди цурпелили зі собою книжки. В одній із них, виданій у Іспанії, розповідалося про королеву амазанок, яка владичила у краї достатку, де з-під землі били молочні струмені та пульсували медові артерії. Звали її Каліфією. А землю, на якій панувала королева, нарекли Каліфорнією. Усе завдяки іспанцям. Саме вони, спинивши нараз свою ходу, опустили погляд, озираючи долину, виповнену медом та молоком. І в пориві дали їй назву.
— Каліфорнія?
— Що ж, окинь оком перелік запрошених.
Я глипнув і почав читати.
— Каліфія! Боженько мій! Ми старалися зв’язатися з нею сьогодні. Де вона заподілася?
— Те саме багнулося довідатися Реттіґан. Не хто інший, як велична Каліфія, передвіщала наше неминуче одруження, втім, і словом не обмовилася, що за ним — невідворотний крах. Отак Реттіґан узяла мене в лабети, скликала юрму гульвіс, аби впивалися шампанським. І все через Каліфію. Вона й сьогодні тут ніяк не вгавала, надриваючи горло із глибини газетного тунелю: «Де, в біса, її носить? Ти точно маєш знати!»
Читать дальше