Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

— Помста?!

— Хай Чудовисько вб’є Чудовисько, — мовив я.

— Ні, ні, — похитав Крамлі головою. — До дідька лисого з таким. Ану, ще разок прокрути!

Я прокрутив. Кадри промиготіли на наших обличчях.

— То не Рой! — виснував Крамлі. — Просто анімація глиняного погруддя!

— Ні, — я вимкнув проектор.

Ми посиділи в пітьмі.

Констанс видала якісь чудні звуки.

— І навіщо, — запитав Генрі, — знати вам, що воно там таке? Самі сльози від того.

— Я боюсь їхати додому, — призналася Констанс.

— А хто вам сказав туди їхати? — спитав Крамлі. — Хапайте ліжко, будь-яку кімнату, а чи й джунгляний сад!

— Ні-ні, — промурмотіла Констанс. — Це його кипіло.

Усі ми задивилися на порожню стіну, де сам тільки залишковий, на сітківках наших очей, танув образ Чудовиська.

— Він не гнався за нами, — запевнив Крамлі.

— А міг! — Констанс висякала ніс. — Я не хочу цілу ніч самотою ночувати в якомусь клятому порожньому будинку над клятим океаном, де повно почвар! Я старію. Ви й незчуєтесь, як я вискочу за якогось чудика — хай Бог укріпить його на терпець зі мною!

Вона задивилася на джунглі Крамлі, де нічний легіт шелестів листям пальм і високою травою.

— Він там!

— Та викинь це з голови! — умовляв Крамлі. — Ми ж взагалі не знаємо, чи бодай хтось переслідував нас отим тунелем попід цвинтарем і до того офісу. А чи хто захряснув двері склепу. Можливо, вітер.

— Та воно завжди так… — Констанс тремтіла, мов яка доходяга, що цілу зиму прохворіла. — І що ж далі? — трусячись, вона відкинулася на спинку крісла, обхопивши лікті долонями.

— Ось.

Крамлі виклав на кухонний стіл низку фотокопій давніх газет. Понад тридцять статей, великих і маленьких, за останній день, жовтня і перший тиждень листопада 1934 року.

«АРБУТНОТ, КІНОМАГНАТ, ГИНЕ В АВТОТРОЩІ». Так називалася перша стаття. «І в тій самій автотрощі загинули й К. Пек Слоун, співвласник кіностудії, та його дружина Емілі».

Крамлі постукав пальцем по третій статті: «Слоунів поховали того самого дня, що й Арбутнота. Відспівали усіх їх в одній церкві, що на цвинтарі, через дорогу від студії. І всіх поховано на тому ж цвинтарі, що за муром».

— А де сталася фатальна пригода?

— О третій ранку. Перехрестя Ґауер і Санта-Моніки!

— Боже мій! Це ж біля самого цвинтаря! І лише за квартал від студії!

— Жах, як зручно, чи не так?

— Заощаджено на транспортуванні. Загибель біля самого моргу: кинь на візок та й завези!

Крамлі скосував погляд на іншу колонку.

— Схоже, там була ого яка буйна гульвінка-геловінка!

— І Слоун з Арбутнотом були там?

— Док Філіпс, як тут пишуть, запропонував розвезти їх по домівках, а ті, добряче випивши, відмовилися. Тож док поїхав своєю машиною попереду, а їхні дві — за ним. Він їм ніби дорогу розчищав — і проїхав на жовте світло. Арбутнот і Слоун, не зупиняючись, за ним — уже на червоне. Невідомо, чия машина мало не врізалася в них. Єдина машина на всю вулицю о третій ранку! Автівки Арбутнота й Слоуна різко звернули вбік, водії втратили контроль, й — удар у телефонний стовп. Док Філіпс кинувся до них зі своєю медичною скринькою. Але нічого не міг удіяти. Усі загинули. Тіла завезли до моргу, що за сто ярдів звідтіля.

— Господи! — мовив я. — Як воно в дідька все доладно склалося!

— Атож, — замислено протягнув Крамлі. — Яка пекельна, з біса, нагода для дока-мудока блиснути всією своєю майстерністю напихати людей пігулкомікстурками! Дуже доладний збіг обставин, що він хутко до них прибіг. Саме він, хто одноосібно репрезентує і студійну медицину, і студійну поліцію! Бо ж саме він доправив тіла загиблих до моргу. І чи не він готував тіла до поховання, уже як розпорядник похорону? Точно, еге ж? Мав на цвинтарі й інвентар відповідний. А на початку двадцятих навіть допомагав копати перші могили. Обробляв усіх їх на кожному етапі: приходу, відходу й проміжного перебування в студії.

«От уже й сироти проступають!» — подумав я, розминаючи собі передпліччя.

— І свідоцтва про смерть теж док Філіпс виписував?

— А я думав: спитаєш ти про це чи не спитаєш? — кивнув Крамлі.

Тут Констанс, що весь час просиділа збоку заклякла, витріщаючись на вирізки давніх газетних новин, нарешті заговорила, ледь ворушачи губами:

— А де те моє ліжечко?

Я завів її до сусідньої кімнати і посадив на ліжко. Вона взяла мої долоні, от ніби то була розгорнута Біблія, і глибоко вдихнула.

— Хлопчику, чи казав тобі хто, що твоє тіло пахне кукурудзяними пластівцями, а віддих — медом?