Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

— Крамлі!

— Боже Всемогутній! Після тих опівнічних перегонів попід костомахами та попід муром, та з тим вічно хованим-перехованнм Роєм, та зі сліпим Генрі, що навсібіч молотить повітря своїм ціпком, відганяючи лихих духів, та з Констанцією, яка й цієї ночі чи не перепудиться й примчить, щоб викрасти мою домашню аптечку… Це я придумав завезти тебе сюди! Але ж наразі ти стовбичиш отут, мов який високоінтелектуальний блазень, котрий намислив, що наймудріше — стрибнути зі скелі в безодню!

— Бідолашний святий чоловік. Бідний дурень. Сердешний священик! — відказав я.

— Ой ні, тільки не це!

І Крамлі здимів собі.

Я побрів церквою, що розмірами була невеличка, але вся аж яріла від окрас. Тоді задивився на вівтар, куди вгатили не менше п’яти мільйонів, у перерахунку на долари, золота-срібла. Якби статую Ісуса Христа, що височіла в центрі, та переплавити на матеріали, з яких її зліпили, то на це багатство можна було б закупити половину монетного двору США. Саме тієї хвилини, коли я вкляк, засліплений сяйвом, що лилося з того хреста, за моєю спиною пролунав голос отця Келлі.

— Це ви і є той самий сценарист, котрий телефонував, що прийде з проблемою? — він тихо запитав від лавок для парафіян.

А я встиг перевести погляд на неймовірно яскравий вівтар.

— Певне, отче, ви маєте чимало багатих парафіян? — запитав я. «Арбутнота, наприклад», — подумалось мені.

— Ба ні, це порожня церква порожніх часів, — отець Келлі переходом доплуганив до мене й простяг велике ручисько. Був він справжнім велетнем: футів шість і ще й дюймів п’ять зросту, та з мускулатурою атлета. — Нам пощастило на кількох таких парафіян, у яких постійні негаразди з совістю. Вони просто силоміць змушують церкву брати їхні гроші.

— Ваша правда, отче.

— Та ліпше взяти закляте золото, а то ще Бог покарає, — засміявся священик. — Звісно, це негарно — брати гроші від затятих грішників, але хай краще вже нам оддадуть, ніж потратять на кінські перегони. Тут вони мають більші шанси виграти, бо я таки добряче наганяю на них страху Божого. Хай там психіатри їх забалакують, а я на них як рикну-крикну, то так і одірвалися штанці від шлейок у половини моїх парафіян, поки друга половина парафії якраз устигає підтягнути свої панталони. Ходіть сюди, присядьте. Любите шотландське? Я часто гадаю: от якби Христос жив нині, то чи пригостив би нас міцненьким? А ми — чи й відмовилися б? Оце така ірландська логіка. Ходім!

У своєму кабінеті він налив у два коньячні келишки.

— Очі ваші виказують, що не любитель ви такого, — спостеріг священик. — Ну, то й не чіпайте, я вас не силую. Ви прийшли порадитися про отого придурка фільм, який саме закінчують знімати на студії, через дорогу? Невже Фріц Вонґ аж такий шалений-скажений, як дехто про нього відгукується?

— Але ж і не менш чудовий.

— Приємно чути, що бодай один сценарист хвалить свого боса. Я свого хвалив нечасто.

— Ви?!

Отець Келлі засміявся.

— Замолоду я написав дев’ять сценаріїв, і жодного так і не зняли — чи й не мали би зняти, у неділеньку рано. До тридцяти п’яти своїх літ я крутився, мов той Марко в пеклі, продавав, розпродував, шастав по студіях, притирався. А тоді послав усе це до дідькової мами та й пристав до священства, хай і пізненько. Ой, і нелегко ж то було. Церква не бере просто з вулиці всякого, хто в попи преться. Але я блискучим спринтом пройшов семінарію, адже доти встиг попрацювати над цілою купою докуменально-християнських фільмів. А що з вами?

Я сидів собі й сміявся.

— Що я сказав смішного? — поцікавився отець Келлі.

— Та подумалося мені, що половина сценаристів на студії, якби тільки знали, скільки років ви писали сценарії, плавом попливли б до вас — не на сповідь, а випросити підказку! А як би ви виписали ось цю сцену? А як би закінчили оту? А як змонтувати? А як…?

— Та ви ж не тільки борт корабля пробили, а й залогу всю потопили!

Священик вихилив своє віскі й негайно знову налив, пирхаючи здушеним сміхом, а далі ми з ним забалакали, мов двоє бувалих сценаристів, про край кіношних сценаріїв. Я виповів йому свого Месію, а він мені — свого Христа.

А тоді він виснував:

— Схоже, ви вдало полатали той нікудишній сценарій. Але ж і ті стародавні хлопці, що творили дві тисячі років тому, теж латали, кожен по-своєму, якщо візьмете до уваги розбіжності між Матвієм та Іоанном.

Я завовтузився у своєму кріслі, борючись із лютим бажанням забелькотати, але таки не посмів бризнути киплячою олією на священика, котрий пригощає тебе холодною святою весняною водою.