Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

На всю студію відчиненими залишено тільки одні ворота, де насторочено чигають аж троє охоронців, аби впускати-випускати малярів та прибиральників, а ще — перевіряти, кому яке належить обличчя.

Цієї миті під ворота зсередини студії з ревом — повним газом — підкотив Станіслав Ґрок у своєму крикливо-червоному «бритиш-морґані» й гукнув:

— Виїхати!

— Ні, сер, — спокійно відказав охоронець. — Згори наказ: протягом двох наступних годин щоб ніхто не покинув студії.

— Але ж я громадянин міста Лос-Анджелес! А не цього клятого герцогства.

— Чи означає це, — спитав я крізь ґрати, — що я, як увійду, то вже й не зможу звідси вийти?

Охоронець торкнув дашок свого кашкета й вимовив моє ім’я.

— Ви можете і зайти, і вийти. Такий наказ.

— Дивно, — мовив я. — Чому тільки я?

— Прокляття! — Ґрок почав висідати з машини.

Я пройшов у невеличкі двері в ґратах і відчинив бічні дверцята Ґрокового «морґана».

— А ви б могли підкинути мене до редакційної кімнати Меґґі? Поки ви повернетеся, вони, можливо, вже й випустять вас.

— Ні. Ми в пастці, — відповів Ґрок. — Цілий тиждень тоне цей корабель, а рятувальних човнів — катма. Тож тікай, поки і тебе не притопили!

— Ну-ну, — заспокійливо мовив охоронець. — Тільки без параної.

— Ви тільки послухайте його! — Ґрокове обличчя було біле, мов крейда. — Теж мені знайшовся один студійний охороно-психіатр! Ну, давай, сідай. Прокатайся востаннє!

Я завагався, вглядаючись в обличчя, яке являло собою перехресну штриховку емоцій. Усі частини Ґрокового чола, зазвичай такого браво-пихатого, — наразі танули. От мовби на телеекрані тестовий зразок, що спочатку затуманиться, тоді чітко завидніє та й розтане. Все ж таки я заліз до салону й захряснув дверцята, й автівка рвонула вперед по маніакальній дорозі.

— Агей, чого так шпарко?

На максимальній швидкості ми пролітали повз павільйони звукозапису. Двері кожного були розчахнуті навстіж: провітрювання. Принаймні шість їх свіжопофарбовано. А старі павільйони зносили й виносили на осоння.

— Якого-небудь іншого дня це було б чудово! — виголосив Ґрок, перекрикуючи рев двигуна. — Мені б це сподобалось. Хаос — мій харч. Біржі лусь-лусь? Пороми тонуть? Красота! Тисяча дев’ятсот сорок шостого я повернувся до Дрездена, щоб помилуватися зруйнованими будинками та людьми, які все ще боялися бомбардувань.

— Та що ви кажете!

— А ви б не хотіли це побачити? Чи лондонські пожежі тисяча дев’ятсот сорокового. І щораз людство поводиться геть відворотно. Я зазнав щастя!

— А хороші речі хіба вас не ощасливлюють? Артистичні люди, творчі чоловіки й жінки?

— Ні-ні! — Ґрок усе ще не гальмував. — Таке вганяє в депресію. Затишшя у проміжках між дурощами. Саме те, що є кілька таких наївних телепнів, котрі угноюють ландшафт своїми зрізаними трояндами та мистецтвом натюрморту, лише краще висвітлює, виопуклює тих троглодитів, дрібних черв’яків і звивистих гадів, які змащують попідземні машинерії й котять світ до загибелі. Я давно вже собі вирішив: позаяк континенти — то неозора густа тванюка, я куплю собі щонайбільші рибальські чоботи та й чалапатиму по тій багнюці, мов мале дитя. Але ж це курям на сміх: замкнути нас у цій дурнячій фабриці! Я волію сміятися з неї, а не щоб вона мене знищила. Ану, тримайся!

Ми саме об’їжджали Голготу.

Я мало не закричав.

Бо Голготи не було!

За тим пагорбом крематорій пахкав у небо великими султанами чорного диму.

— То чи не три хрести згоряють, — висловив я припущення.

— Чудово! — пирхнув Ґрок. — Цікаво, чи не закимарить І.Х. цієї ночі на Опівнічному Пильнуванні?

Я обернув голову, щоб краще його бачити.

— А ви добре знаєте І.Х.?

— Того Мускатного Месію? Та то ж я його й зробив! Якщо вже я поробив брови та бюсти іншим, то чом і не зробити Христові рук? Отож я й наростив трохи плоті, аби його пальці мали витонченішнй вигляд: руки Спасителя! А чом би й ні? Хіба релігія — то не жарт? Люди гадають, нібито вони спасенні. А ми знаємо: зовсім ні! Але ж доторк тернового вінця, але ж стигмати!

Тут Ґрок, мало не гуркнувшись у телефонний стовп, заплющив очі, звернув і зупинився.

— Я здогадувався, що то ви над ним потрудилися, — спромігся я нарешті на якесь слово.

— Граєш Христа — то й будь Ним! Я й сказав I.X.: «Зроблю тобі такі колоті рани, що показуватимеш на виставках Ренесансу! Пришию тобі стигмати і від Мазаччо, й від да Вінчі, й від Мікеланджело! Із мармурової плоті Скорботної Матері — Pieta! » І ви ж самі бачили, як у певні вечори…