Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

— А навіщо? — запитав я.

— Навіщо? — самовдоволено осміхнувся Ґрок. — Господи, та щоб усе це якось розворушити! Боже мій, яка ж тут, із року в рік, панувала нудота! Док хворий, на голках вилежується. Менні розривається надвоє. А мені так бракує сміху на цьому кораблі дурнів! Ну, то хай хтось постане з мертвих! Але ти все зіпсував: тіло знайшов, та не розказав нікому. А я ж сподівався, що ти так і чкурнеш на галай-балай по вулицях, галайкаючи на всю горлянку! Та тобі й наступного дня мов заціпило. Довелося мені зробити кілька анонімних дзвінків, аби таки погнати студію на цвинтар. І що тут зчинилося! Галас, чистісіньке тобі пекло!

— І то ви надіслали мені ще одну записку, аби приманити мене з Роєм до «Браун-Дербі», щоб ми побачили Чудовисько?

— Я — а хто ж іще?

— І все це, — я ледве спромігся поворушити язиком, — просто задля жарту?

— Ну, не зовсім. Студія, як ви напевне помітили, сидить охляп на тій ненажерливій тріщині, відомій як розлом Сан-Андреас, і вона завжди ладна потрясти землю. Ті струси я відчув багато місяців тому. Отож я приставив драбину до муру та й висадив мерчика нагору. Чим і платню собі підвищив, як ви могли б сказати.

— Шантаж! — немовби десь із глибин підсвідомого прошепотів мені Крамлі.

А Ґрок аж підскакував, аж звивався, тішачись власного розповіддю.

— Налякав і Менні, і дока, й І.Х., і всіх-усіх, навіть саме Чудовисько!

— Навіть Чудовисько? Ви хотіли і його перелякати?!

— А чом би й ні? Юрба! Кліка! Змусити всіх їх платити… поки не дізналися, що то ж я смикаю за всі ниточки. Зчинити колотнечу, загребти грошики та й тю-тю на вихід!

— А це ж означає — о Боже! — виснував я, — що ви запевне знали про Арбутнотове минуле, про його смерть. То що, його отруїли? Це стало причиною смерті?

— Ах, — зронив Ґрок, — пусті вигадки, спекуляції.

— А багато людей знають, що ви купили отой кругосвітній квиток?

— Тільки ти, бідолашний, сумний, гарний і приречений хлопче. Але, здається мені, хтось таки здогадався. Бо чого б іще було їм замикати головні ворота — робити мені пастку?

— Атож, — погодився я. — Вони ж бо тільки допіру викинули Гріб Господній з усім гамузом. А їм таки треба носитися хоч би з чиїм тілом.

— Зі мною! — зненацька зблід Ґрок.

Тут із нами порівнялося авто студійної поліції.

Один охоронець виткнувся у віконце.

— Вас хоче бачити Менні Ляйбер.

Ґрок зіщулився, зморщився: його тіло полетіло в його ж кров, кров — у душу, а душа — в ніщоту.

— Оце ж і воно! — прошепотів Ґрок.

Я уявив собі офіс Менні, а далі його стола — те дзеркало, а за дзеркалом — оті катакомби…

— Вирвіться й тікайте! — сказав я.

— Дурню! — відказав Ґрок. — Чи ж далеко я втечу? — тремкими пальцями він поплескав мою руку. — Чудило ти, але хороше чудило. Ні, віднині всяк, кого побачать зі мною, полетить сторчоголов у мальстрім, як смикнуть ланцюга. Ось, бери!

Він посунув по сидінню до мене портфель, на мить відкрив і закрив його. Перед моїм зором блиснули паки стодоларових купюр.

— Хапай, — сказав Ґрок. — Мені вони вже без користі. Швидко сховай. Великі гроші — на все життя вистачить.

— Ні, дякую.

Він знову підсунув мені той портфель, впритул до ноги. Я відсунувся — от ніби крижаний кинджал ударив мені в коліно.

— Чудило, — зронив він. — Але хороше чудило.

Я висів.

Поліційне авто поповзло попереду, з тихим бурмотінням двигуна, і разок тихо тутукнуло класоном. Ґрок подивився на ту машину, а тоді на мене, уважно оглядаючи мої вуха, повіки, підборіддя.

— Твоя шкіра ще протримається, без сторонньої допомоги, ну, років тридцять, туди-сюди один рік.

Його рот був забитий слиною. Він покрутив очима, вхопився за кермо своїми хапучими-загребущими пальцями й поїхав геть.

Поліційна машина звернула за ріг, а його «морґан» — слідком за нею: невеличкий похоронний кортеж до задвіркового студійного муру.

Я видерся східцями до зміїного палацу Меґґі Ботвін. Так я прозвав це приміщення за линовища викинутих сцен, побічні скрутні плівок чи то в каністрі, а чи поповзом по підлозі.

Її кімнатчина пустувала. Старі примари десь здиміли. Подалися ті змії-гади до свого підземного вирію деінде.

Став я посеред спорожнілих полиць та й зароззирався надовкола, аж поки укмітив записку, приклеєну до її мовчущої мувіоли.

ДОРОГИЙ ГЕНІЮ! ДВІ ГОДИНИ ДЗВОНИЛИ — Й НЕ ДОДЗВОНИЛИСЯ ДО ТЕБЕ. МИ ОБЛИШИЛИ БИТВУ ЗА ЄРИХОН І ВТЕКЛИ. ОСТАННІЙ БІЙ ПРИЙМЕМО В МОЄМУ БУНКЕРІ НА СХИЛІ ГОРИ. ТЕЛЕФОНУЙ. ПРИХОДЬ! ЗІҐ ХАЙЛЬ! ФРІЦ ІДЖЕКЛІНА-ПАТРАЧКА.