Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

— Ось, на потрібні сторінки, — я увійшов. — Меґґі? Ви о'кей?

Меґґі, що сиділа в далекому куточку вітальні, кивнула мені головою — бліда, але начебто відійшла після потрясіння.

— Не зважайте на Фріца, — порадила вона. — Він надудлився пива з тріскою та напхався ліверної ковбаси.

— Ану присядь біля Чики та й заткайся! — звелів мені Фріц, пропікаючи моноклем дірки в моїх сторінках.

— Так… — я глянув на Гітлерів портрет на стіні та й клац закаблуками, — пане!

Фріц глянув, куди й я, і розсердився.

— Яке ти дурне! Той портрет маляра-маніяка висить тут, аби нагадувати про великих виплодків, од яких я втік, аби прибитися до виплодків тутешніх — дрібосіньких. Боже ж мій! Таж фасад «Максимус-Філмс» клоновано з Бранденбурзьких воріт! Sitzfleisch, [55] Сідальна плоть (нім.). сядь мені!

Я й приземлив свою зітцфляйш — і моя нижня щелепа так і відпала.

Бо якраз за Меґґі Ботвін лишало красою найнеймовірніше, яке я тільки бачив у житті, релігійне святилище. Було ж воно і більше, і яскравіше, і прекрасніше за срібно-золотий вівтар Святого Себастьяна.

— Фріце! — вигукнув я.

Адже все те сліпуче святилище було устелене полицями, а ті полиці заставлені всілякими крем-де-мент, бренді, винами бургундськими та бордоськими: верстви на верствах кришталю та осяйного коштовного скла. Разом воно блищало-виблискувало, мов який підводний грот, звідкіля могли випливати зграями чи роями полчища осяйних пляшок. А вище, а надовкола — десятки, як не сотні, висульок з прегарного шведського різьбленого кришталю, а ще Лалік, [56] Рене Лалік (1860–1945) — французький декоратор, який присвятив життя формованому склу. а ще Вотерфорд… [57] Ірландський порт, що уславився своїми скляними виробами. Був то якийсь тріумфальний престіл, місце народин Людовика Чотирнадцятого, єгипетська усипальня Фараона-Сонця, балдахін над троном Наполеонової коронації на імператора… Була то вітрина іграшкової крамниці напередодні Різдва… Було то…

— Як вам відомо, — обізвався я, — п’ю я рідко…

Монокль так і вилетів із Фріцового ока. Та він його таки впіймав і всадив назад.

— І чого ж тобі там забажалося? — прогавкотів він.

Я пустив повз вуха зверхність його тону, бо саме вчасно пригадав таке вино, яким Фріц був колись похвалився.

— Кортону, — мовив я, — із тридцять восьмого року.

— Ти й справді сподіваєшся, що я відкоркую найкраще своє вино для такого типчика, як оце ти?

Я проковтнув давучий клубок і кивнув головою.

Він зіп’явся навшпиньки й мало не до самої стелі заніс кулака, от ніби щоб увігнати мене в підлогу. Одначе кулак той лагідно опустився й відкрив віко шафки, аби дістати звідтіля пляшку.

І справді: Кортон, 1938.

Скрегочучи зубами й пожираючи мене очима, він відкорковував пляшку.

— Ось я поспостерігаю, як ти його сьорбатимеш, кожен ковток! — прогарчав він. — Якщо скривишся, хоч трішечки, якщо викажеш, що ти його не поцінував як слід… пшш!

Напрочуд хвацько видобув він корок і поставив пляшку, аби вино видихалося трішки.

— Ну, а зараз, — зітхнув він, — дарма що фільм уже двічі переставився, погляньмо, що тут утнув наш чудо-хлоп! — Фріц плюхнувся в крісло й зателепав моїми новими сторінками. — Дай-но я прочитаю твій нестерпний текст. Хоча один тільки Бог святий відає, чому ми маємо удавати, начебто хоч коли-небудь та повернемося до тієї бійні-різниці! — Він заплющив своє ліве око, а праве, сховане за тією яскравою шклянкою, забігало сюди-туди, туди-сюди. Дочитавши, він жбурнув ті сторінки на підлогу й люто кивнув головою Меґґі: позбирай, мовляв. І невідривно стежив за її обличчям, а сам тим часом наливав вино.

Меґґі поклала ті сторінки собі в пелену, а на них — свої руки, мов на яке євангеліє.

— Я ладна заплакати. І що? Уже й плачу!

— Припини корчити комедію! — Фріц одним ковтком поглинув своє вино й аж тоді схаменувся — розсердився на мене, бо то ж через мене він мусив вихилити його залпом. — Та ніяк ти не міг написати все це за кілька годин!

— Даруйте, — боязко вибачився я. — Але тільки швидка робота дає добрі результати. А загальмуєш — то й почнеш розважати, що ж це ти робиш, та й напартолиш.

— А що, розважати-міркувати — це фатально? — зіронізував Фріц. — Ти що, на мізки свої сідаєш, коли клепаєш на машинці?

— Вже й не знаю. Агей, непогане це вино!

— Непогане! — люттю вибухнув Фріц у стелю. — Він на «Кортон-’38» каже «непогане»! Та вже ж краще за ті льодяники, що ти їх гризяєш, гасаючи довкола студії. Краще за всіх жінок на світі. Майже за всіх.