Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

Одначе Меґґі Ботвін була справжня штучка-щучка — чи то, радше, нетануче, ні за якої спеки, ванільне морозиво.

— Любий Фріце! — звернулася вона. — Я народилася тисяча дев’ятсотого року в Ґлендейлі. Звісно, я могла б повернутися туди, аби там померти з нудьги, або ще сховатися в Лаґуні, але від усіх тих «шелихвостів», як ви їх узиваєте, у мене поясок спадає. Скажу ще вам, Фріце, та й вам, мій любий-молодий чоловіче, що й того року я засиджувалася тут щоночі й за третю годиночку: знай крутила свою швацьку зінґер-машинку, підшиваючи кошмари, аби вони хоч наполовину здавалися не такими аж ганебними, та стираючи дурнувату посмішку з ротиків маленьких дівчаток і викидаючи її у сміттєві кошики за страшенно поцюканими койками в чоловічому спортзалі. Ніколи не подобалися мені вечірки: хай то були коктейлики в неділю пообід, а чи боротьба сумо суботніми вечорами. Хай там що скоїлося тої геловінської ночі, я чекала, щоб хтось — хоч би хто! — приніс мені це, зняте на плівку. Але ніхто нічого такого не приніс. Навіть якщо та автотроща сталася просто за нашою стіною, я того не чула. І хай наступного тижня відбувся один похорон, а чи навіть тисяча їх, я відкидала всі запросини й залишалася тут — стинати зів’ялі квіти. Я не спускалася з ґанку на подвір’я, щоб побачити Арбутнота живого, то чого я мала йти дивитися на нього мертвого? А він мав звичку вийти східцями на ґанок та й постояти за дверми-ширмою. А я, було, подивлюся на нього, як він, високий такий, стоїть на осонні, та й скажу: «Вас би підредагувати трішечки!» А він тільки засміється та й не зайде, ніколи. Просто скаже кравчині-костюмерці, яким би він хотів того чи тієї обличчя, ближче або далі, У кадрі чи поза ним, та й піде собі. Як це я примудрилася бути сама-одна, та ще й незамінна, на студії? Бо це був новий фах, і така кравчиня знайшлася, на все місто, лиш одна: я. А вся решта — то були прасувальниці, безробітні, цигани, ворожбити-сценаристи, що й на чайному листі не вміли поворожити. Якось-то на Різдво Арбі надіслав мені самопрядку з гострим веретеном і латунною пластинкою на педалі, а пластинка та з написом: «БЕРЕЖИ ЦЕ, АБИ СПЛЯЧА КРАСУНЯ НЕ ВКОЛОЛА СОБІ ПАЛЬЧИКА Й НЕ ЗАСНУЛА!» Хотіла б я знати його краще, але він був лиш однією з тіней за моїми ширмодверми, а тут, у приміщенні, мені й так вистачало тіней. Я тільки бачила юрби, що йшли за ним, коли він меморіально від’їздив звідси, та як обходили сусідній квартал, проводжаючи його до місця вічно холодного спочинку й затишку. Як і все в житті, включно й з цією проповіддю, це потребувало редагування…

І вона глянула вниз, на свій бюст, аби затримати якісь невидимі чотки, що ховалися там для її невгамовних пальців.

Довгенько помовчавши, Фріц проказав:

— Відтепер Меґґі Ботвін німуватиме цілий рік!

— Ба ні, — Меґґі Ботвін зупинила свій погляд на мені. — Маєте ви якісь останні новини щодо цієї шарпанини, яку ми спостерігаємо останні кілька днів? Хтозна, чи завтра не перенаймуть нас заново, запропонувавши лиш третину теперішньої платні?

— Ні, не маю, — мляво відповів я.

— Та до дідька лисого все це! — вигукнув Фріц. — Я пакуюсь.

Моє таксі все ще на мене чекало, вицокуючи астрономічні суми на мою голову. Фріц облив його й мене своєю зневагою.

— І чого ти, телепню, не навчишся водити?

— Аби чавити людей на вулицях, у фірмовому стилі Фріца Вонга? То що, до побачення, герр Роммель?

— Лиш до того моменту, коли Союзники візьмуть Нормандію.

Я сів у кеб, а тоді лапнувся за кишеню.

— А як бути з цим моноклем?

— Сяйни ним на наступному врученні академічних нагород. Я для тебе замовлю місце на балконі. І чого ти ще чекаєш — обіймів? Ось я тебе! — і сердито мене поторсав. — Забирайся мерщій, а то як дам копняка, то дале-е-еко залетиш!

Коли ж я від’їздив, Фріц прокричав;

— Я все забуваю сказати, як люто тебе ненавиджу!

— Брехло! — кинув я.

— Авжеж, — кивнув Фріц і підняв руку в забарному, стомленому салюті, — я брехло.

— Я оце все думав про «Голігок-Гаус», — мовив Крамлі, — та про твою подружку Емілі Слоун.

— Не подружка вона мені, але продовжуй.

— Психічно хворі люди мене обнадіюють.

— Що?!! — я мало не впустив своє пиво.

— Бо ж психічно хворі обирають залишатися при житті, — провадив Крамлі. — Вони так люблять життя, що, замість знищити його, ховаються за муром, якого самі собі й змурували. Удають, ніби не чують, але чують, ще й ого як! Удають, ніби й не бачать, а таки бачать. Божевілля каже: я не люблю жити, але життя люблю. Не люблю правил, але ви мені симпатизуйте. Отож, замість упасти в могилу, я краще десь-якось переховаюсь. Не в трунку, не в ліжку поміж простирадел, ані не в голці заштрику, ані не в понюху білого порошку, а в божевіллі. На моїй власній полиці, на моїх власних кроквах, під моєю власною німотною стріхою. Еге ж, саме так божевільні люди й дарують мені надію. Хоробрість — це поки я живий-здоровий, а ліки завжди напохваті, якщо я коли-небудь знеможусь і потребуватиму їх. І це — божевілля!