Я ще погнав до неї духмянощі.
Тенькнув дзвоном.
А від цього й саме тіло Емілі Слоун наче заструменіло. Мов невагомий повітряний змій, несений невидимим вітром, воно почало мінитися, от ніби її плоть танула, зникала.
Знову ніжно продзвенів дзвін, і від ладанового димку затріпотіли її ніздрі.
Констанс відступила назад, у тіні.
Голова Емілі Слоун обернулася до світла.
— О Боже мій! — прошепотів я.
«Це ж вона!» — подумалося мені.
Та сама сліпа жінка, що отого незабутнього вечора була завітала до ресторану «Браун-Дербі» разом із Чудовиськом і з ним-таки пішла геть… От ніби це сталося тисячу вечорів тому!
І не сліпа вона була.
Тільки ступор, кататонія.
Але не простий, не звичайний ступор.
А той, що вийшов із могили, аби завітати до цього покою, до ладанових духмянощів та ніжного тенькання дзвона.
Емілі Слоун…
Хвилин десять сиділа вона, нічого не промовляючи. Ми з Крамлі лічили удари наших сердець. І дивились, як пломінці пожирають свої свічки та як пливуть-плинуть пасемця ладанового диму.
І тоді, нарешті, настала та чудова мить, коли її голівка схилилася набік, а очі розширилися.
Либонь, вона просиділа так ще хвилин десять, упиваючись речами, що пригадувалися, приходячи з далекої далини, поки ще не сталася та троща, що розтрощила їй життя на цьому каліфорнійському узбережжі.
Я уздрів, як ворухнулися її уста, коли за ними зарухався її язик.
Вона мов писала слова на внутрішній поверхні своїх повік… та ось, нарешті, почала їх перекладати звичайною мовою:
— Ніхто… — промурмотіла вона, — не… розуміє…
І потім:
— І ніхто… ніколи… не розумів.
Змовкла.
— Він був… — промовила вона нарешті — й затнулась.
Ще полинули хвилі ладану. Зовсім тихенько тенькнув дзвін.
— …студія… він… любив…
Я аж закусив собі руку, вичікуючи.
— …місце… для… гри. Набори…
Тиша. Її очі сіпнулись, пригадуючи.
— Набори… іграшки… електричні… потяги. Хлопчики, так. Десять… — вона перевела віддих. — Одинадцять… років.
Затріпотіли пломінці свічок.
— Він… завжди казав… Різдво… завжди… ніколи… не вдома. Він би… помер… коли б не Різдво… дурний чоловік. Але… дванадцять… він зробив… батьки забирали… шкарпетки… краватки… светри. День Різдва. Накупити іграшок. А інакше й не заговорить.
Голос їй урвався, наче десь відлетів.
Я глянув на Крамлі. Його очі мов ладні були з орбіт вискочити, так йому кортіло почути більше, ще більше. А ладан курів собі. Я тенькнув дзвоном.
— І…? — уперше прошепотів нишпорка. — І…?
— І… — луною відгукнулася вона. Ось іще вичитала якісь рядки з внутрішньої поверхні своїх повік. — Отак… він… і керував… студією.
Знову з’явився кістяк у її тілі. Вона мов перебудовувалася у тому своєму кріслі, от наче спогади чіпали струни, полегшуючи і загубленому життю, й самій її сутності повернутися на належне їм місце. Навіть кістяна основа її обличчя мов переладналася, переробивши їй і щоки, й підборіддя. Ось вона заговорила швидше. І, зрештою, вилила все.
— Грався. Так. Не працював, а… бавився. Студією. Коли його батько… помер.
І далі вона говорила все вільніше, видаючи вже по три-чотири слова, і нарешті пішли й прориви, і, врешті-решт, полилися й шпаркі довші вислови — випади… рулади… Щоки їй зарожевіли, в очах зблиснули вогники. Вона почала зводитися на ноги. Мов який ліфт, що виходить із темної шахти на світло, вгору злинула її душа, а за нею і сама вона звелася, стала на рівні ноги.
Це нагадало мені ті вечори 1925-го, 1926-го, коли з якогось далекого далека долинали голоси, коли десь там далеко співали, статично, а ти намагався прокрутити через сім чи й вісім поділок на круговій шкалі твого радіо — супергетеродин! — й потрапляв до отого такого далекого містечка Скенектаді, де якісь кляті дурні витинають таку музику, якої тобі не хочеться чути, але ти все настроюєш, настренчуєш, аж поки та статика якось розтане, і з диска гучномовця прорвуться ті, що треба тобі, голоси, й ти звитяжно засмієшся, дарма що хотілося тобі почути саме лиш звучання, а про смисл слів — байдуже. Отак воно було й цього вечора, в цьому місці, з цими духмянощами, та цим дзвоном, та пломінцями цих свічок, що закликали Емілі Слоун підвестися — вище й вище, до світла. І вся вона була спомин, а не плоть, отож слухати, слухати, дзвін, дзвін, і голос, голос, а Констанс стояла позад білої тієї статуї, готова підхопити, якщо вона впаде, а та статуя промовляла:
— Студія. Була нова-новісінька, Різдво. Щодня. Він був завжди. Тут о сьомій. Ранок. Палкий. Нетерплячий. Як побачить когось. Кому заціпило. То й скаже: «Відкрий рота! Смійся!» Ніколи не розумів. Нічиєї депресії, коли існувало одне життя. Жити. Стільки не зроблено…
Читать дальше