Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

— Дай мені оте пиво! — я хапонув його. — А скільки цих було в тебе?

— Тільки вісім.

— Господи! — я віддав йому те пиво. — І це все увійде до твого роману, коли він вийде друком?

— Можливо, — Крамлі легко-мило й самовдоволено відригнув і повів далі. — Якщо тобі треба вибрати: або мільярд років пітьми, й жодного промінчика сонячного більше, то чи не вибереш ти ступору? Тоді ти все ще тішитимешся зеленою травою та повітрям, що пахне, мов розрізаний кавун. Поторкаєш собі коліно, коли ніхто не бачить. І весь час прикидатимешся, ніби тобі все байдуже. Але ж тобі все так не байдуже, що ти вибудовуєш собі кришталеву труну й запечатуєш себе в ній.

— Боже ж ти мій! Продовжуй!

— І я ставлю запитання: навіщо вибирати божевілля? І відповідаю: аби не померти. Любов — ось вона, відповідь. Усі ж наші почуття — це різні любові. Ми любимо життя, але боїмося того, що воно з нами робить. Отже? Чом би й не випробувати божевілля?

Довгенько помовчавши, я запитав:

— І куди в дідька допровадить нас уся ця балачка?

— До божевільні, — відповів Крамлі.

— Говорити з кататонічкою?

— Це вже спрацювало раз, чи не так? Пару років тому, коли я загіпнотизував тебе так, що ти зрештою майже пригадав убивцю.

— Авжеж, але я не був схибнутий!

— А хто скаже напевне?

Я й замовк. І тоді знову заговорив Крамлі:

— А що, коли ми приведемо Емілі Слоун до церкви?

— Чорт!

— Ти не черкай мене. Усі ж ми начулися про її щорічні благодійні пожертви для Богоматері Вечірньої. А як вона на два Великодні пожертвувала двісті срібних розп’ять. Раз католичка — навіки католичка.

— Навіть у божевіллі?

— Але в душі вона усвідомлюватиме! Там, усередині, за тим її муром, вона збагне, що перебуває на месі — й заговорить!

— Впаде у пишномовне марення…

— Можливо. Але ж вона знає все. Саме тому вона й збожеволіла, аби не могти ні думати про це, ні говорити. Тільки вона й лишилася, а всі інші загинули — чи то поховалися під самісіньким носом у нас, бо роти їм залито золотом.

— І ти гадаєш, вона й почуватиме, і тямитиме достатньо? Знатиме й пригадуватиме? А що, як ми вженемо її в ще глибше божевілля?

— Господи, хіба ж я все знаю. Тільки це у нас — остання ниточка. Ось ти випитав половину бувальщини у Констанс, іще чверть — у Фріца, ще щось — у священика. Це все фрагменти такого собі пузеля, а Емілі Слоун — рамка для нього. Запалимо свічки, покадимо ладаном. Хай бамкне вівтарний дзвін. І, можливо, жінка й прокинеться після семи тисяч днів сплячки — і заговорить.

Крамлі посидів добру хвилину, п’ючи поволі, але багато. Тоді нахилився до мене й запитав:

— Ну, то що? Витягнемо її?

Ні, ми не повели Емілі Слоун до церкви.

Ми принесли церкву до Емілі Слоун.

Усе влаштувала Констанс.

Ми з Крамлі принесли свічки, ладан і виготовленого в Індії мідного дзвона. Поставили й запалили свічки у затіненій кімнаті: такий собі Елізій, Острів Блаженних, у санаторії «Голігок-Гаус». А я ще й пришпилив собі до колін пару полотняних шматин.

— А це ще для якого дідька? — буркнув Крамлі.

— Для звукового — шелестючого ефекту. Шелепає, мов ряса у священика.

— Господи! — тільки й мовив Крамлі.

— Ну-ну, нехай уже.

Запаливши свічки, ми з Крамлі поставали в альковному куточку кімнати, а тоді помахали, щоб поширити дух ладану, та ще випробували дзвін. Так, виходив гарний, чистий звук.

Крамлі погукав тихенько:

— Констанс? Давай!

І перед нами з’явилася Емілі Слоун.

Ні, вона не рухалася самостійно, з власної волі, не ступала ногами, ані голови не повертала, ані очима не позирала ліворуч або праворуч: очі на різьбленому, немовби з мармуру, обличчі лишалися незрушні. Спершу з пітьми виринув її профіль над негнучким тілом, потім завидніли й руки, згорнуті у могильно-кам’яній безжурності над лоном, яке час зробив незайманим. Вона сиділа у кріслі на коліщатах, яке ззаду штовхала майже невидима режисерка — Констанс Реттіґан, убрана в чорне, мов для репетиції якогось давнього похорону. Коли біле обличчя й жахливо супокійне тіло Емілі Слоун заїхало з холу до кімнати, у нас тут мов які птахи здійнялися в повітря. Ми замахали шматинами, женучи пахнючі димки до неї; тихо тенькнув дзвін.

Я прокашлявся.

— Тсс! Вона слухає! — прошепотів Крамлі.

І так воно й було.

Коли Емілі Слоун заїхала в тутешнє м’яке світло, її очі ледь зворухнулися, майже непомітно здригнулися під повіками, адже невловне коливання свічкових пломінців мов пальчиками кивало, закликаючи тишу й нахиляючи тіні.