Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

А вночі на задвірках двісті старезних автівок як заревуть своїми двигунами, як забахкають смердючими викидами та й як рвонуть якимись сліпими путівцями, розкидаючи навсібіч гравій і здіймаючи пилюгу до неба, аби запліднити собою Детройт.

Гасли світла, нищилися будинки за будинками, здиралися підлоги за підлогами, вимикалися кондиціонери, й останні тоги, цілі їх стоги, вантажівками, мов які примари римські, перлися до «Західного костюма», за один лише квартал заїхати оцією Аппієвою дорогою, а тим часом усі-всі полководці й імператори відходили геть-геть, разом з останніми прибрамними воротарями.

Це ж так нас скидали в море.

Наші параметри, як мені уявлялося, день до дня зводилися внівець.

Та й ще більше всякої всячини, як доносили нам чутки, розтавало й щезало. Спочатку оті мініатюрні міста й доісторичні тварини, потім аристократично-багаті райони та хмарочоси, а по тому, як давно пощез хрест Голготи, тепер, слідом за ним, пішла в піч і світанкова могила Месії.

Будь-котрої миті й сам цвинтар міг вибухнути. Його розкошлані мешканці, вигнані, позбавлені домівки опівночі, заповнять — вирушаючи на пошуки нових нерухомостей через місто до Форест-Лоуна (чи то Лісової Галявини) — запівнічні автобуси, нажахавши водіїв, коли й останні ворота загрюкнуться, а віскі-фільмовий-склепіннєво-катакомбний тунель по вінця заповниться арктичною шугою та й закривавиться у своїй течії — саме тоді, коли церква, що через дорогу навприсядки, заб’є цвяхами свої двері, а п’яний священик утече до метрдотеля «Браун-Дербі», що нагорі, біля самісінького знаку HOLLYWOOD, на тих темних пагорбах, і все ж те коїтиметься, коли невидима війна й небачене військо заганятимуть нас усе далі й далі на захід, викидаючи нас і з мого будинку, і з Крамліної джунгляної просіки, аж поки нарешті, ось тут, в арабському закутні, де так мало зосталося харчів, зате шампану предостатньо, ми облаштуємо наш останній редут, коли Чудовисько з його замашним костомашним військом разом рикнуть-крикнуть і зрушать, пожбурять на нас піски, а ті й скинуть нас яко підобідок для тюленекотиків Констанс Реттіґан і смертельно шокують тінь Еме Семпл МакФерсон, яка тупатиме по буруну в обхід, приголомшена, але відроджена у християнському світанку.

Отакі були справи.

Додайте — чи заберіть — метафору.

Крамлі прибув опівдні й побачив, що я засів за телефоном.

— Я телефоную, щоб мене взяли до студії на роботу, — пояснив я.

— А кому?

— Будь-кому, хто трапиться в офісі Менні Ляйбера, коли задзеленчить отой білий телефон на великому письмовому столі.

— А потім що?

— Забіжу туди.

Крамлі задивився на холодний бурун надворі.

— Піди схолоди голову в морі, — порадив наш нишпорка.

— А що ж нам іще робити? — вигукнув я. — Сидіти й чекати, поки вони прийдуть і виб’ють наші двері, а чи з моря виринуть? Я не витримую цього чекання. Краще вже вмерти!

— Дай сюди оте!

Крамлі вихопив слухавку й набрав номер.

Коли там обізвались, йому довелося стриматись, щоб не закричати.

— Я здоровий-прездоровий. Скасуйте мою відпустку за станом здоров’я. Вийду сьогодні ввечері!

— Якраз тоді, коли ти мені так потрібен! — дорікнув я. — Страхопуд!

— Страхопуд! А жити за що? — він жбурнув слухавку. — Гендляр кінський!

— Гендляр який?

— Оце ж і є те, ким я був весь останній тиждень. Знай виглядав, куди ж тебе попхнуть: чи нагору димарем, а чи турнуть вниз зі східців. Кінським гендлярем я був. Отим хлопом, що тримав гнуздечки, коли генерал Грант бебехнувся з коня. Вставляти зуби небіжчикам та вичитувати стародавні новини — це все одно, що русалок ловити. Пора мені піти підсобити моєму коронерові.

— А чи відомо тобі, що слово «коронер» означає лиш «служитель корони»? Такий хлоп, що виконує роботу для короля чи королеви. Виходить, що ти служиш коронерові Корони, Британської!

— А туди до дідька! Я маю законтактувати зі службою зв’язку. Дай мені ту слухавку!

І тут телефон як задзеленчить. Ми аж підскочили обидва.

— Не бери! — сказав мені Крамлі.

Я дозволив телефонові протеленькати вісім… потім десять разів. І тоді вже не витримав. Узяв слухавку.

Спочатку там тільки шумував електричний бурун, десь через місто, де невидимі дощі умивали невблаганні надгробки. А тоді…

Я зачув важке дихання. От ніби десь далеко, за милі звідси, якась велика маса тіста засмоктувала повітря.

— Алло! — обізвався я.

На тому кінці — мовчання.