Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

Я взяв.

— І вертайся цілий!

— Так, сер! — пообіцяв я.

І зайшов на територію. Студія заковтнула мою вагу. Я відчув, як тіло занурюється в ніч. У будь-який момент, із будь-котрої незнищеної будівлі, постріл — і слона звалить, падаєш на коліна, м'ясна пожива для псів, кісточки для нічного хижого птаства.

Я йшов вулицею і сподівався, що ось зараз Крамлі гукне, заверне мене. Ні, тиша.

Біля третьої алеї я зупинився. Хотілося глянути вбік, на Зелене Місто, штат Іллінойс. Таки не глянув. Чи не знищили пара й лопати, чи терміти не вигризли всіх його дахів, еркерів, іграшкових мансард, винних льохів? Я передумав допевнитися.

Біля адміністративної будівлі ледь блимав єдиний зовнішній ліхтар.

Двері були незамкнені.

Я глибоко вдихнув і ввійшов.

Дурень. Ідіот. Телепень. Пришелепок.

Таку літанію бурмотів я собі під ніс, ступаючи нагору.

Крутнув дверну ручку. Замкнено.

— Хвала Богу!

Я ладен був уже закинути ноги на плечі й дати драла…

Коли це клацнула автоматика.

Двері офісу розсунулись.

«Пістолет!» — подумав я. І руками полапав зброю в одній кишені, а кулі — в другій.

Однією ногою ступнув досередини.

Освітлювала офіс лиш єдина лампочка над тією картиною, що на далекій західній стіні. Тихо ступаючи по підлозі, я подався через кімнату.

Стояли там усі ті порожні дивани, порожні крісла й той великий порожній письмовий стіл, на якому був сам лише телефон.

І те велике крісло — і було воно не порожнє.

Я чув його дихання, повільне, протягле й важке, от мов сопіла в пітьмі якась величезна тварина.

Ось я невиразно розгледів масивну постать чоловіка, що розсівся у тому кріслі.

Наштовхнувся на якийсь стілець. Від того шоку серце мені мало не відмовилося битися в грудях.

Я вглядався у ту невиразну постать під протилежною стіною і нічого не бачив. Голова того чоловіка була опущена, обличчя затемнене, великі ручиська й лапоподібні п’ястуки тяглися, щоб спочити на стільниці. Зітхання. Вдихнути. Видихнути.

Та ось голова й лице Чудовиська піднялися, освітилися.

Очі блиснули на мене.

Колихливою діжею він відкинувся на спинку крісла, аж воно, хоч яке масивне, застогнало.

Я простяг руку до вимикача.

Рана-замість-рота розверзлася на всю довжину.

— Ні!

Велика тінь простерла довгу руку.

Я почув один, два доторки до телефонного диска. Дзз, клац. Я таки натис кнопку вимикача. Світло не з’явилось. Але в дверях клацнули, ставши на місце, замки.

Мовчанка. А потім…

По великому засмокчу повітря, а тоді по великому видихові:

— Ви прийшли… по цю роботу?

«По що?» — вражено подумав я.

Та величезна тінь похилилася через темний простір до мене. На мене пильно дивилися, а очей тих я й не бачив.

— Ви прийшли, — видихнув голос, — керувати студією?

«Я? Керувати?!» — подумалося мені. А голос провадив далі, карбуючи склад за складом:

— Ніхто нині не годен упорати цю роботу. А це ж цілий світ для нового власника. І весь на кількох акрах землі. Колись тут були помаранчеві, цитринові сади, худоба. Хоча худоба якась таки лишилася. Та дарма. Воно ваше. Я віддаю це вам…

Божевілля.

— Ходіть та й подивіться, що вам дістанеться!

Жест довгого ручиська. Він натис якусь невидну мені кнопку. Дзеркало, що позад письмового стола, ковзнуло набік і відсунулося на всю свою ширину, відкривши попідземний вітер і тунель, що вів углиб, під ті склепіння.

— Сюди! — шепнув голос.

Його обрис видовжився, обертаючись. Крісло крутнулось, завищавши, й зненацька не стало ніякої тіні ні в кріслі, ні за ним. Порожня стільниця скидалася на палубу великого, але безлюдного корабля. А те невпокійливе дзеркало вже ковзало назад, щоб зачинитися. Я стрибнув уперед, злякавшись, що, коли воно захряснеться, то й останнє сліпеньке світельце згасне, і я потону в пітьмі.

А дзеркало випереджало мене. Ось воно відбило моє нажахане обличчя.

— Я не встигаю за вами! — закричав я. — Я боюсь!

Дзеркало й зупинилось.

— Ще того тижня ви б мали боятись, авжеж, — прошепотів він. — Але цього вечора? Вибирайте, підбирайте могилу. Вона — моя.

І тепер голос його видавався мені голосом мого батька, що танув на своєму смертельному ложі, бажаючи собі дару смерті, а вона ж розтяглася йому на цілі місяці.

— Ступніть сюди, — тихо мовив голос.

«Боже мій! — подумав я. — Мені ж це знайоме ще з шести років. Привид киває головою, кличе з-за дзеркала, і співачка, приваблена його ніжним голосом, зважується послухатись і торкає дзеркало… а його рука бере та й веде її вниз, углиб, до темниць і до похоронної гондоли, на якій за керманича сама Смерть. Дзеркало, шепіт і моторошні співи у порожній опері…»