Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

— Я не можу зрушити з місця! — жалібно мовив я. — Мені страшно! — рот мені наче порохом забило. — Ви ж померли давно-давно…

Там, за дзеркалом, його силует кивнув на знак згоди.

— Авжеж, нелегко це було: померши для всіх, але зоставшись живим під кіношними склепіннями, шастати туди-сюди крізь могили. Звівши число людей, котрі знали всю правду, до мінімальної кількості, добряче їм платячи й знищуючи тих, які підвели, так чи інак. Смерть вечірком у павільйоні номер тринадцять. А чи загибель у безсонну ніч за муром. А чи й у цьому офісі, де я часто й спав у великому кріслі. А тепер…

Дзеркало затремтіло. Від його подиху? Чи від руки? Я вже й не міг розрізнити. Кров загупала мені у вуха. Мій голос відбився від дзеркала, хлоп’ячий дискант:

— А чи не можна нам порозмовляти просто тут?

І знову той сумний напівсміх-напівзітх.

— Ні. Великий тур! Ти повинен усе знати, якщо хочеш посісти моє місце.

— Та не хочу я його! Хто вам таке сказав?

— Це я тобі сказав. І повторюю. Слухай, я вже майже мертвий.

Подув вільгий вітер, що тхнув занітраченою гнилизною старезних плівок та сирої могильної землі.

Дзеркало знову ковзнуло, повністю відкривши прохід. Тихо почалапали геть від мене кроки Чудовиська.

Я задививсь у глиб тунелю, ледь освітленого самими світлячками зі стелі.

Огрядна тінь Чудовиська сунулася схилом у глиб тунелю, а тоді обернулася.

Він пильно подивився на мене своїми неймовірно шаленими і неймовірно сумними очима.

А тоді кивнув головою туди, вглиб, у пітьму.

— Ну, якщо ти не можеш іти, то побіжи, втечи! — пробурмотів він.

— Від чого?

Його слиняві туби пожували себе трохи, а тоді нарешті виголосили:

— Та від мене! Я ж бігав-тікав усе своє життя! Гадаєш, я не збіжу за тобою? Боже! Ти тільки прикинься! Уяви тільки, що я й досі дужий, що досі маю доволі снаги. Що можу вбити тебе! Дій так, наче ти боїшся!

— Я й боюсь!

— То біжи! Прокляття на твою голову!

І замахнувся кулаком, мов щоб позбивати тіні зі стін.

Я помчав.

А він погнався за мною.

То була жахлива, хай і вдавана гонитва. Крізь склепіння, де лежали ролики всіх фільмів, і до кам’яних крипт, де були поховані всі зірки, що у тих фільмах грали, і попід муром, і крізь мур, і зненацька мур лишився позаду, й мене зарикошетило по катакомбах, а Чудовисько насідало ззаду, тупотіло потопом своєї плоті мені по п’ятах, і так аж до самого того склепу, куди Дж. Ч. Арбутнот ніколи й не лягав на спочинок.

І я ж знав, тікаючи, що це не туристична пробіжка, Боже милий, а таке призначення, така доля. Мене не просто переслідували, а заганяли. Куди ж?

Ось дно того склепу, де Крамлі, сліпий Генрі та я стояли тисячу років тому. Трусячись, я зупинився.

Східці саркофагової платформи чекали, порожні, на своєму місці.

А позаду я чув, як темний тунель аж закипає від тупоту ніг, як ревуть вогненні міхи погоні.

Я стрибнув на ті східці та якось підтягся, деручись нагору. Спотикаючись, викрикуючи нудотні молитви, я достогнав до горішньої сходинки, викрикнув якесь полегшення і з зойком викотився з саркофага, гепнувшись на підлогу.

Гуп кулаками в двері склепу. Розчахнулись! Випав я на цвинтарну землю й дико витріщився, поміж надгробків, на бульвар — порожній! А ще ж скільки до нього миль!

— Крамлі! — загорлав я.

Ані одної машини — ні їде, ні стоїть.

— О Боже! — заголосив я. — Крамлі! Де ти?

А позаду вже тупотіли ноги, ось вони й на порозі склепу. Я різко обернувся.

Чудовисько ступило з дверей на цвинтарну поверхню. Стояв він посмертною статуєю, спорудженою на уславлення його ж самого, під викарбуваним власним ім’ям. На одну-єдину мить він видався привидом якого-небудь англійського лорда, виставленого на підвіконня своєї ж стародавньої сільської вартівні: його підмовили-напоїли, щоб упіймати на плівку й занурити в рідину-проявник у темній комірчині, аби він вигулькнув фантомоподібно, в міру розгортання сюжету, в туманах, тримаючись однією рукою за дверну завісу, праворуч від нього, а другу піднісши догори, от ніби щоб пожбурити Фатум: хай котиться к такій мамі по холодно-мармуровому подвір’ю знімального майданчика. І я знову побачив над холодними мармуровими дверима напис:

АРБУТНОТ.

Либонь, я таки викрикнув, упівголоса, те ім’я.

А він від того як кинеться вперед, от ніби він — бігун і вчув постріл стартового пістолета. І він ще й крикнув, а я від його крику безладно полопотів до воріт. Порикошетив-покарамболив об добрий десяток надгробків, порозкидав чимало квіткових композицій і все біг, репетуючи та виписуючи петлі-кренделі ногами. Половина моєї свідомості бачила це як поліційне переслідування злочинця, а друга половина — як дикий фарс. Один образ: потік води з розтрощеного опусту наздоганяє самотнього втікача. Другий: стадо слонів затоптує Чарлі Чейза. Не мавши вибору з-поміж маніакальних реготів та відчаїв, я таки добіг тими брукованими доріжками поміж могил, аби переконатись: