Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

Десь її знов занесло, загубилася, от ніби цей останній такий тривалий прорив стомив її, аж до виснаження. Та ось дванадцять ударів серця знову погнали їй кров, легені наповнилися повітрям, і вона помчала, мов хто гнався за нею:

— Я… того ж року, з ним. Двадцять п’ять, допіру прибула з Іллінойсу. До нестями залюблена в кіно. Він укмітив, що я залюблена до нестями. Тримав мене… поруч.

Помовчала. А потім:

— Чудово. Усі ті перші роки… Студія розросталася. Він розбудовував її. Плани-проекти. Називав себе Дослідником. Картографом. До тридцяти п’яти. Так казав. Хотів цілий світ помістити у… стінах. Жодних подорожей. Ненавидів потяги. Машини. Машини вбили його батька. Велика любов. Отож, як бачите, жив він у малесенькому світі. І все малів — що більше міст, країн будував на території. Галлія! Його. Потім… Мехіко. Острови біля Африки. Потім… Африка! Казав він. Немає потреби мандрувати. Просто замкнися всередині. Запроси людей. Побачити Найробі? Ось воно! Лондон? Париж? Там! Будував особливі кімнати, кожен павільйон лишав. За ніч: Нью-Йорк. На вихідні: Лівий Берег… до Римських Руїн. Принести квіти. Могила Клеопатри. За фронтонами кожного міста стелив килимкові доріжки, ставив ліжка, пускав воду струмками. Студійці сміялися з нього. Не зважав. Молодий, дурня корчив. Продовжував будувати. 1929,1930! ’31! ’32!

Крамлі, з протилежного краю кімнати, значущо повів на мене бровами. Боже! А я гадав, що натрапив на щось новеньке, засівши за писанину в будинку дідуся-бабусі, у Зеленому Місті!!

— Навіть таке місце, — бурмотіла далі Емілі Слоун, — як Нотр-Дам. Спальник. Так високо над Парижем. Прокинутися рано, з сонцем. Шаленство? Ні. Він сміявся. І тобі дозволяв посміятись. Не ошалілий… то тільки згодом…

Тут вона занурилась.

На добру хвилину, і ми були вже подумали, чи не втонула вона навіки.

Але я знову дзенькнув у дзвін, і вона знову зібрала докупи невидиме своє плетіння, аби таки доплести, дивлячись на взірець на своїх грудях.

— Згодом… і справді… це… божевілля.

Я вийшла за Слоуна. Залишила місце секретарки. Так і не простив. І далі бавився великими цяцьками… казав, що все ще любить мене. А тоді ота ніч… троща. Це. Це. Це сталося.

І так… я померла.

Ми з Крамлі прочекали добру хвилину. Одна свічка догоріла.

— Знаєте, він досі мене перевідує, — нарешті відгукнулася вона на звуки згасання, коли запирхало-замерехтіло більше свічок.

— Він? — зважився я прошепотіти.

— Так. Ну… двічі… тричі… на рік.

«А чи ж відомо вам, скільки тим часом спливло літ?» — подумки запитав я.

— Виводить мене у світ, виводить, — зітхнула вона.

— Ви з ним розмовляєте? — так само пошепки запитав я.

— Він говорить. Я тільки сміюсь. Він каже… Він каже.

— Що?

— Що й досі, хоча стільки літ спливло, любить мене.

— А ви йому?

— Нічого. Недобре вийшло. Я призвела до… біди.

— А ви бачите його ясно?

— Ой, ні. Він сидить оддалік, де немає світла. А то стане за моїм стільцем і говорить слова кохання. Милий голос. Той самий. Дарма, що він помер, та й я померла.

— А чий же то голос, Емілі?

— Чому… — вона завагалась. А тоді обличчя їй проясніло. — Голос Арбі, звісно.

— Арбі…?

— Авжеж, Арбі, — відповіла вона й схитнулась, задивившись на останню свічку, що ще горіла. — Арбі. Він те пережив. Я таке припускаю. Бо ж мав так багато задля чого жити. Студія. Іграшки. Байдуже, що я пропала. Він вижив, аби приходити до єдиного того місця, яке любив. То й воскрес, навіть із цього цвинтаря. Той молоток. Та кров. Ох, Боже! Мене вбито! Мене!

Вона зойкнула й опукою впала у своє крісло.

Її очі й уста були міцно стулені, мов хто запечатав. Вона умиротворилася й упокоїлася, повернувшись до стану статуї, навіки. Й ніякі дзвони-духмянощі більше не годні вже були оживити оту її машкару. Я тихо покликав її на ім’я.

Але вона вже встигла вибудувати собі нову скляну труну — ще й віком закрилася.

— Боже, — мовив Крамлі. — Що ж це ми наробили?

— Засвідчили два, як не три, вбивства, — сказав я.

— Гайда додому! — вирішив Крамлі.

Але Емілі нас не чула. Їй до вподоби було саме там, де вона опинилася.

І врешті-решт ці двоє міст зробилися одне й те саме.

Якщо більше світла світилося у місті пітьми, то водночас більше пітьми тьмарилося-темніло у місті світла.

Імла та мжичка сіялися на високі стіни моргу. Надгробки совалися туди-сюди, мов континентальні плити. Холодні вітри продували тунелі-катакомби, виконуючи роботу сухого очищення. Сама пам’ять заполонила територільні фільмосклепіння. Черви та терміти, які досі трудилися переважно в кам’яних садах-городах, тепер рили-підривали яблуневі сади Іллінойсу, вишняки Вашингтона та математично підстрижені кущі французьких замків-шато. Висмоктані пилосмоками, одна по одній із хряскотом зачинялися великі сцени. Складані будиночки, хатини-колиби й луїзіанські особняки позбувалися ріні своїх доріжок, роззявлювали свої двері й, затрусившись від усяких чум-моровиць, розсипалися на порохно.