Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

Одна-єдина сльоза викотилася з правого ока Констанс Реттіґан.

— Я приходила щотижня. І щоразу сподівалася, що вона просто вийде з води, мов який айсберг, та й розтане. Але зрештою я вже не могла витримувати отого мовчання — і щоб ніколи, ні разу не почути слова «дякую». Біля неї я й сама почувалася мертвою.

Тепер її голова, кадр за кадром, зарухалася у зворотному напрямі — до спогаду про котрийсь останній рік чи про рік, що передував останньому.

— Здається мені, — мовив Крамлі, — пора вже принести й ще якісь квіти. Чи не так?

— Не знаю.

— Ба ні, знаєте. Що ви скажете про… «Голігок-Гаус»?

Мить — і Констанс Реттіґан зірвалася на рівні ноги, глянула на море і, прожогом кинувшись до буруна, пірнула.

— Не смій! — крикнув я.

Бо зненацька мене взяв страх. Адже море всіх приймає, але іноді не повертає навіть найчудовіших плавців.

Я метнувся до риси буруна, нашвидку, дриґ-дриґ, струшуючи з ніг туфлі, коли це Констанс, розбризкуючи воду, мов яка тюлениця, і струшуючись, неначе собака, вилетіла з хвиль і важко ступнула на пісок. А як стала на твердий мокрий пісок, так і виблювала щось. Воно вискочило з її рота, мов корок із пляшки. Вона стала, руками впершись у стегна, й задивилася на той жмутик, як приплив поніс його геть.

— Прокляття якесь, — зачудовано мовила вона. — Той клубочок кіс простирчав у мене в горлі чи не всі ці літа!

А тоді круть і обдивилася мене всього, з голови до п’ят. Ось і щічки їй порожевіли! І струснула з пальців на мене морський дощик, оббризкала мені обличчя, мов освіжити хотіла.

— Невже плавання, — показав я на океан, — завжди тобі на добро буває?

— Того дня, коли не на добро буде, я вже звідти й не вийду, — спокійно відповіла вона. — Швидко поплавай, хвильку полеж на хвилях — і збадьоришся. Уже ж я нічим не зараджу ні Арбутнотові, ні Слоунові — обидва вони давно й перетліли. Чи й Емілі Вікс…

І затнулась, а тоді хутко виправилася:

— Емілі Слоун.

— А що, Вікс — це її нове прізвище, відколи вона перебуває, всі ці двадцять років, у «Голігок-Гаусі»? — спитав Крамлі.

— Ту радість, що я здихалася волосяного клубочка в горлянці, слід замочити шампаном! Ходім!

Вона відкоркувала пляшку біля свого викладеного блакитними кахлями басейну й налила в наші келихи по вінця.

— І що ж, ви хочете виставити себе такими дурнями й спробуєте вирятувати Емілі Вікс-Слоун, живу чи мертву, через таку прірву в часі?

— А хто зупинить нас? — запитав Крамлі.

— Та ціла студія! За винятком хіба двох-трьох осіб, які знають, що вона перебуває там. Вам потрібні будуть рекомендації. Ніхто не потрапить до «Голігок-Гаусу» без дозволу Констанс Реттіґан! Та не витріщайтесь отак-о на мене. Я допоможу вам.

Крамлі випив свій шампан і сказав:

— І ще одну, останню, річ з’ясуймо. Хто взяв на себе обов’язки розпорядника отієї ночі, двадцять років тому. Тяжка ж то була ситуація, що й казати. Хто…

— …зрежисерував це? Авжеж, таки треба було на це режисера. Люди верещали, штовхалися, перескакували одне через одного. Це було «Злочин і кара» й «Війна і мир», усе вкупі. Хтось та мав закричати: «Не сюди! Отуди!» Посеред тієї ночі, з усім тим галасом, з усією кров’ю, він, хвалити Бога, врятував і всю нашу сцену, й акторів, і студію — і все те без плівки в його камері! Найбільший із нині живих німецьких режисерів…

— Фріц Вонґ! — вибухнув я.

— Фріц, — видихнула Констанс Реттіґан, — Вонґ.

Із Фріцового орлиного гнізда, що на півдорозі між готелем «Беверлі Гілз» і Мулголландом, відкривався краєвид на добрих десять мільйонів вогнів, розсипаних по неозорій площині Лос-Анджелеса. Із продовгастого елегантського мармурового ганку, що затуляв собою частину його вілли, можна було спостерігати промені-струмені в п’ятнадцятимильній далині, яскраві смолоскипи, забарні метеори в небі, що пролітали по одному за хвилину.

Фріц Вонґ розчахнув свої парадні двері й заблимав очима на всі боки, удаючи, ніби ніяк мене не помітить.

Я видобув його монокль зі своєї кишені й вручив йому. Він його хап і вставив у належне гніздо.

— Зарозумілий сучий сину! — Монокль блиснув лезом гільйотини з правого його ока. — Отакої! Це ти! Висхідне світило прибуло нажучити світило-відсвітило. Майбутній король викидає колишнього принца геть. Сценарист, котрий підказує левам, що їм слід казати Даниїлові-приборкувачу, а той їм розказує, що вони мають робити. І чого ти сюди припхався? Фільмові капут!