Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

— …стигмати кровоточать.

Я штовхнув дверцята, і вони широко відчинились.

— Мабуть, решту дороги я пройду пішки.

— Ні-ні! — вибачливо, але якось різко засміявся Ґрок. — Ви мені потрібні. Яка іронія! Аби перегодом ви допомогли мені проскочити в головні ворота. Ото йдіть переговоріть із Ботвін, а тоді й помчимо пекельним вихором!

Я нерішуче тримав дверцята напіввідчиненими. Але Ґрок начебто був у стані якоїсь веселої паніки, сміхотливої — аж до істерії, тож мені більше нічого не лишалось, як тільки зачинити дверцята. І Ґрок повіз мене далі.

— Питайте, питайте, — підохочував мене він.

— Гаразд, — і я спробував щось дізнатися. — А як щодо всіх тих облич, які ви зробили прекрасними?

Ґрок натис на педаль газу.

— Усіх їх я запевняв, що та краса буде їм на віки вічні, і вони, придурки, мені вірили. Та хоч там як, а я йду у відставку — якщо вискочу з головних воріт. Придбав квиток на круїз довкола світу, на завтра. Тридцять років я сміявся, а тепер мої смішки обернулися гадючою отрутою. Менні Ляйбер? Помре як не сьогодні, то завтра. Док? Чи відомо вам? Він пропав.

— Десь подався?

— Хто ж його знає? — Але Ґрокові очі ковзнули у північному напрямі, до муру, що розділяв студію і цвинтар. — Відлучили від громади?

Їдемо далі. Ґрок закивав головою.

— От Меґґі Ботвін мені до вподоби. Вона — хірург-перфекціоніст, як оце й я.

— Але висловлюється вона інакше, не так, як ви.

— Та хай би вона отак заговорила, то негайно й згинула б. А от ви? Ну, звільнення від ілюзій колись та приходить — рано чи пізно. Вам стукне сімдесят, поки ви збагнете, що перейшли мінне поле, закликаючи військо ідіотів: «Ходіть сюди!» Ваші фільми будуть забуті.

— Ні, — заперечив я.

Ґрок зиркнув на моє затяте підборіддя й уперту горішню губу.

— Хай ні, — припустив він. — Маєте вигляд таки істинно святого дурня. Але не ваші фільми.

Тут ми звернули ще за один ріг, і я кивнув на тесль, прибиральників і малярів.

— Хто наказав їм робити всю цю перешарапку?

— Звісно, Менні.

— Але хто йому наказав? Хто тут командує по-справжньому? Той, хто ховається за дзеркалом? Чи хтось такий сидить у стіні?

Ґрок ураз різко загальмував і задивився вперед. Я виразно бачив охайні стібки навколо його вух.

— На це запитання неможливо дати відповідь.

— Ні? — сказав я. — А я ось роззираюся, і що ж бачу? Студія якраз знімає вісім фільмів. Один із них величезний, наш епос про Ісуса, тут іще днів два зйомок. І зненацька, ні сіло ні впало, чиясь примха — хтось каже: «Потрощіть двері!» І починається якесь ошаліле замальовування й зачищання. Це ж божевілля: зачинити студію з бюджетом щонайменше сто тисяч доларів за день. І що це дає?

— Що ж? — спокійно спитав Ґрок.

— Ну, я бачу дока, а він — медуза, отруйна, але ж без хребта. Гляну на Менні — так його ж зад якраз підходить для високих дитячих стільчиків. Ви? Під вашою машкарою ховається якась інша машкара, а під тією — іще інша. Жоден із вас не має барила з динамітом чи потужної електричної помпи, аби знести всю цю клятенну студію. І все ж таки вона падає. Мені студія бачиться як великий білий кит. Летять гарпуни… Отож, має бути і справдешній маніакальний капітан.

— Тоді скажіть мені, — запитав Ґрок, — хто ж тут Ахав?

— Мрець, котрий стовбичить на драбині на цвинтарі й роздає накази. А ви всі — у нього на побігеньках, — відповів йому я.

Ґрок тричі бликнув на мене ігуано-ящірчаними позирками тих його великих темних очей.

— Не я, — усміхнувся він.

— Ні? А чому?

— Тому що — ти, дурню заплішений! — Ґрок просяяв, задивившись на небо. — Ти тільки подумай головою своєю! Є ж лише двоє геніїв, здатних зліпити отого твого мертвяка й висадити його на драбину в дощ, аби він заглядав через мур і зупиняв людям серця! — І тут на Ґрока напав такий дурносміх, що мало й не задушив його. — І хто ж то міг би отак змоделювати подібне обличчя!

— Рой Гольдстром!

— Так! А ще хто?

— Ленінів… — почав я і затнувся. — Ленінський гример?

Тут Станіслав Ґрок обдарував мене всім світлом своєї усмішки.

— Станіслав Ґрок! — насилу здолав я оніміння. — …Ви.

Він скромно вклонився — сама скромність.

«Ви! — подумав я. — А ніяке не Чудовисько, що переховується по склепах, а тоді лізе по драбині, щоб виставити свого опудалоподібного Арбутнота, аби зупинити студію на смерть… ні! Це просто Ґрок, людина, яка сміється, крихітний Конрад Вейдт із пришитою навіки до його обличчя усмішкою!»