Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

— І ось чому, — проголосив Генрі, знімаючи свої чорні окуляри, аби завершити оповідь гідним фіналом, — ми й закликали тебе, шалена пані Венеціаночко, аби ти прилетіла та й порятувала нас!

Тут Констанс зирк нервово у дзеркало заднього огляду.

— Чорт, ми ж як слимаки повземо!

І жбурнула машину вперед, мов огиря нагаєм шмагонула. Наші голови слухняно сіпнулися назад.

Крамлі відімкнув свої парадні двері.

— О’кей. Висипайтеся, горохом! — пробурчав він. — А котра ж воно година?

— Глупа ніч, — визначив Генрі. — Десь о цій порі розпукується нічний жасмин.

— Та невже? — скрикнув Крамлі.

— Ба ні! Тільки звучить гарно, — Генрі обдарував променистою усмішкою невидну йому авдиторію. — Давай-неси нам пиво!

Крамлі й повручав кожному пиво.

— А ще краще б туди й джину линути, — мовила Констанс. — Дідько. О, отак-о!

Я тицьнув штепсель свого проектора до розетки й заправив фільм Роя Гольдстрома, коли повимикали все світло.

— Готові? — я клацнув кнопкою проектора. — Тож дивіться!

Фільм розпочався.

На Крамліній стіні замиготіли образи. Лише тридцять секунд фільму, кадрів із перескоками, от ніби Рой на створення цієї анімації того глиняного погруддя мав лише кілька годин — замість багатьох днів, які зазвичай забирає ця справа: виставити оте створіння, зафотографувати, іншим боком поставити, ще разок клацнути знімок: одна позиція — одна світлина.

— Господи Ісусе! — прошепотів Крамлі.

Усі ми сиділи ошелешені тим, що скакало по стіні Крамліної оселі.

То було воно: друг Красуні, Чудовисько із «Браун-Дербі».

— Дивитися не можу! — простогнала Констанс. Але очей не відвела.

Я зиркнув на Крамлі й почувся так, як почувався малим хлопчиком, коли зі старшим братом, бува, засяду в темному кінотеатрі, а на екрані замріє-замаячить чи то Фантом, чи то Горбань, а чи й Кажан. Обличчя Крамлі було лицем мого брата, отих тридцяти літ тому, і захоплене, й нажахане водночас, сповнене і цікавості, й огиди, — десь такий вираз, як буває у людей, коли вони не хочуть бачити, але таки бачать автотрощу на вулиці.

Адже там, на стіні, був він, справжній, ось тут, поруч, — Чоловік-Монстр, Людина-Чудовисько. Кожна спотворена риса його обличчя, кожна роздерта ніздря, кожен порух його вуст — усе там відбилося так довершено, як на замальовках Доре, коли той після довготривалого нічного чигання на закіптюжених, сажопритрушених завулках Лондона повертався додому, несучи під своїми повіками усі свої гротескові начерки, а його спраглі пальці аж свербіли, прагнучи схопити перо, чорнило, папір — і розпочати! Достоту як Доре, з його фотографічною пам’яттю, вишкрябував на папері обличчя, так і Роїв дух зафототрафував Чудовисько, запам’ятавши і щонайнепомітніший порух волосинки в ніздрі, й миттєвий образ повіки, як кліпнуло воно оком, і скручене вухо, і той вічно заслинений пекельний рот… А коли Чудовисько, обличчям своїм заполонивши весь екран, зиркнуло на нас ізблизька, ми з Крамлі аж відсахнулись. Воно побачило нас! Воно вимагало: заверещіть! Воно насувалося, щоб нас убити!

Стіна вітальні знову стала темна.

Я почув, як щось пробелькотіли мої губи.

— Очі! — прошепотів я.

Я намацав у пітьмі проектор, перекрутив ролик і знову запустив.

— Ось дивіться, дивіться, ось, гляньте! — вигукнув я.

Камера висвітила обличчя великим планом.

Ошалілі очі, зведені конвульсією божевілля.

— Це ж не глиняне погруддя!

— Ні? — перепитав Крамлі.

— Це Рой!

— Рой!?

— У гримі, прикинувшись Чудовиськом!

— Та ні!

Тут обличчя підморгнуло своїм глядачам і закотило догори живі очі.

— Рой…

І нарешті стіна остаточно стемніла.

І то ж він, в образі Чудовиська, був здибав мене на тих нотр-дамських висотах, із тими самими очима… а тоді відсахнувся і втік!

— Святий Боже, — нарешті промимрив Крамлі, все ще не зводячи очей з уже темної стіни. — То он воно що гасає, мов вітер, по наших цвинтарях цими ночами!

— А чи то Рой гасає, мов вітер.

— Яка дурість! І навіщо йому таке витворяти?

— Бо то ж Чудовисько ввергло його у всі ці лиха, вигнало з роботи, мало не вбило… і що може бути ліпше, ніж передражнити його, зробитися ним — на той випадок, якщо хтось побачить. От затримувався, заховався Рой Гольдстром — то вже його мов і на світі немає.

— Та все одно дурість несосвітенна!

— Як і всеньке його життя, дурне-шалене, — погодився я. — Але оце? Воно справжнє!

— І яка йому з цього вигода?

— Помста.