Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

Крамлі відсунув Генрі вбік.

— Рухаймось!

— Що? — нестямно запитав я.

— Хтось заскочить сюди крізь те дзеркало, будь-котрої хвилини!

— Дзеркало?! — скрикнув я.

І простяг до нього руку.

— Ні! — скомандував Крамлі.

— Що він намислив? — запитав Генрі.

— Поглянути назад, — пояснив я.

Й обкрутнув дзеркало-двері.

Я задивився у той довгий тунель, приголомшений тим, як далеко ми забігли: із однієї країни в іншу, із таємниці в таємницю, від одного моменту двадцять років тому й до цієї хвилини, з Геловіну в Геловін. Тунель заглиблювався і вів, крізь комісаріати запакованих у бляшанки фільмів, до релікваріатів для безіменних. Чи ж спромігся б я пробігти увесь цей шлях без Крамлі й Генрі, відбиваючись від тіней і гупаючи власним хеканням у довколишні стіни?

Я прислухався.

Десь там, далеко, чи не відчинилися й захряснулися двері? Хто женеться за нами? Чорне військо? Чи одне звичайне Чудовисько? Невже ось зараз гармата смерті дасть залп своїми черепами, рознесе тунель на друзки й відкине мене від цього дзеркала? Невже…

— От прокляття! — кинув Крамлі. — Ідіот! Геть звідси!

І вдарив по моїй руці. Дзеркало й зачинилось.

Я схопив телефон і набрав номер.

— Констанс! — крикнув я. — Зелене Місто!

Констанс крикнула якусь відповідь.

— Що вона сказала? — Крамлі подивився мені в очі. — Та дарма, — додав він, — адже…

Дзеркало струснулося. Ми кинулись навтікача.

Студія була темна й порожня, як і цвинтар за муром.

Двоє міст дивилися одне на одне крізь нічне повітря й розігрували подібні смерті. Ми троє були єдині теплокровні істоти, котрі рухалися студійними алеями. Десь у якомусь приміщенні, можливо, Фріц крутив нічні фільми про Галілею, та про вогнища деревного вугілля, та про воскреслого Христа з його слідами, які загладжує ранковий вітер. Десь інде Меґґі Ботвін припадала до свого телескопа, розглядаючи нутрощі Китаю. А ще десь шаленіло Чудовисько, розшукуючи нас, утікачів, а можливо, уже й залягло десь у своєму лігві.

— Не хвилюйтесь! — заспокоїв нас Крамлі.

— За нами ніхто не женеться, — повідомив Генрі. — Послухайте сліпого. А куди це ми наразі?

— До моїх дідуся-бабусі.

— Ну, це звучить приємно в такий момент, — визнав Генрі.

Ми поспішали, часом натикаючись одне на одного, й пошепки перемовлялися.

— Святий Боже! Чи ж знає хто на студії про той перехід?

— Якщо хтось і знає, то мовчить.

— Господи, подумаймо. Якщо ніхто про це не знав, а Чудовисько приходило сюди щоночі або й щодня та й підслуховувало за стіною, то за короткий час воно ж могло все вивідати. Усі оборудки, усі входи й виходи, увесь біржовий мотлох, усіх коханок. За якийсь час накопич досить інформації — і вже можеш помпувати гроші. Потряси перед ними Ґая, схопи гроші й давай драла.

— Ґая?

— Ну, ляльку Ґая Фокса, пожежницького манекена, отого Ґая, якого жбурляють у багаття кожного Дня Ґая Фокса в Англії — п’ятого листопада. Схоже на наш Геловін, але то релігійна політика. Фокс був мало не підірвав Парламенту. Його схопили та й повісили. І в нас тут щось подібне. Чудовисько намислило, певне, підірвати «Максимус». Ну, не буквально, а підозрами розірвати його на шматки. Усіх залякати. Потрясти манекеном перед їхнім носом. Можливо, він так їх уже не один рік трусить. І ніхто не додумається, що воно й звідкіля. Він — інсайдер-зловмисник, що користається із секретної інформації.

— Ху! — видихнув Крамлі. — Занадто все ти виструнчив. Мені така теорія не до вподоби. Ти віриш, нібито тут ніхто й не здогадується, що Чудовисько ховається за стіною, за дзеркалом?

— Атож.

— А з якого ж дива тоді вся студія, чи принаймні її частина — твій бос Менні — впадає в істерику, побачивши Роєву глиняну модель Чудовиська?

— Ну…

— Чи знає Менні, що отак туди приходить Чудовисько, й боїться його? Чи могло Чудовисько прийти на студію вночі, побачити Роїв твір і, розлютившись, знищити його? І тепер Менні боїться, що Рой шантажуватиме його, адже Рой знає про існування Чудовиська, а крім нього — більше ніхто? Що, що, що? Відповідай, хутко!

— На Бога, Крамлі, тихіш! Ти так розійшовся!

— Тихіш? А що такого грубого я сказав?

— Я міркую.

— Та я чую, як скрегочуть кульки-ролики у твоїй макітрі. Чиє воно все тут? Невже тут усі так і не відають, хто ховається-підслуховує за тим дзеркалом? І тому, що не відають, бояться невідомого? А чи вони таки знають і вдвічі дужче бояться, бо Чудовисько за всі проминулі роки зібрало стільки їхньої брудяки, що воно може прийти, коли тільки йому в чорта заманеться, забрати грошики та й тю-тю під мур? Вони не сміють розгнівити його, стати йому на заваді. Ймовірно, він заготував листи, що їх який-небудь адвокат розішле за вказаними адресами того самого дня, коли його спіткає лихо. Ти ж сам свідок, у якій паніці Менні, що пере-сушить свою зас…ну спідню білизну по десять разів на день? Ну? То що ж воно тут таке? А чи ти ще й третю версію маєш?