Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

— Інші двері, — знай повторював він. — Мають бути!

— Мають! — і я крикнув.

Я відчув якесь люте зволоження очей і жахливу сухість у горлі. Уявилося мені важке тупотіння поміж гробівців, тіні, що злітаються, аби вбивати, аби знищувати, й називають вони мене Кларенсом, зичачи лише смерті. Ще уявилося мені, як розчахнулися двері й тонни книжок, підписаних світлин і карток ринули на нас потопом, аби ми втопилися під ними.

— Крамлі! — я схопився за ліхтарик у його руці. — Дай мені його!

Адже лишилось одне-єдине неоглянуте місце. Я зазирнув у саркофаг. Тоді пильніше придивився й видихнув.

— Глянь! — сказав я. — Ось ці! — показав. — Боже мій, я й не знаю, що воно там таке: заглибини, приступки, нерівності? Я ще в жодній могилі не бачив таких штук. А он там, придивись, під отим-о швом, чи не сочиться звідтіля, знизу, світло? От чортівня! Стривайте!

Я вискочив на край саркофага, похитався, поки не досяг рівноваги, а тоді зазирнув униз, на ті рівно-розміряні обриси на дні.

— Обстеж! — крикнув Крамлі.

— Ні, ти !

І я стрибнув на дно саркофага.

Застогнала якась добре змащена машинерія. Те невеличке приміщення струснулося — не інакше, як під низом зрушилася якась противага.

Я почав опускатися, разом із підлогою саркофага. Ось мої ноги занурилися в темряву. Ось уже пітьма вище колін. Коли опускання припинилося, я стояв під кутом.

— Сходинки! — вигукнув я. — Тут східці!

— Що? — Генрі мацав усе нижче по стінці саркофага. — Так!

Дно саркофага тепер набуло вигляду низки напівпірамід, що опускалися під певним кутом: чудові східці вийшли, й вели вони до нижчої частини гробниці.

Я швидко ступнув крок униз.

— Ходіть сюди!

— Спуститися туди? — перепитав Крамлі. — А що ж воно в дідька там, нижче?

— А що в дідька отам, вище? — заперечив я, показуючи на захряснуті зовнішні двері.

— Прокляття!

Крамлі вискочив на край саркофага й подав руку Генрі. А той зразу й вистрибнув, по-котячому спритно, туди, до детектива.

Повільно ступив я на наступну нижчу сходинку, світячи ліхтариком туди-сюди. Генрі й Крамлі, черкаючи та пихкаючи, рушили за мною.

Далі ще один марш східців, з’єднаних із дном саркофага, допровадив нас іще на десять футів глибше — у катакомбу. Коли Крамлі, який замикав наш похід, зійшов з останньої сходинки, дно саркофага тонесенько-тихесенько зітхнуло й захряснулось. Я скосував погляд на зачинене над нами дно, що правило тепер нам за стелю, і розгледів у сутіні підвішену там противагу. Величезне залізне кільце звисало з дна східців, що увібралися туди, назад. Схопись за нього знизу й повисни — і ти власного своєю вагою потягнеш-розкриєш для себе східці.

І все за за один удар серця.

— Ненавиджу це місце! — сказав Генрі.

— А що ти відчуваєш? — запитав Крамлі.

— Я досі ніяк його не вподобаю, — признався Генрі. — А ви тільки прислухайтесь!

Там, нагорі, чи то вітер, чи щось інше, торгало зовнішні двері.

Крамлі вихопив у мене ліхтарик і став світити ним навсібіч.

— Отепер і я вже ненавиджу це підземелля.

Далі, за десять футів від нас, видніли ще одні двері. Крамлі й сіпнув їх, крекнувши. Вони відчинилися. Ми хутко шаснули туди — Крамлі попереду, Генрі посередині, переді мною. Двері загрюкнулись позаду. А ми ноги на плечі й гайда, бігом, уперед.

«Геть від Чудовиська? — подумав я. — А чи до нього — просто йому в лабети?»

— Не дивіться! — крикнув нам Крамлі.

— Як це — «не дивіться»? — Генрі молотив повітря своїм ціпком, стукочучи по кам’яній підлозі каблуками черевиків, і знай відлітав рикошетом то від Крамлі до мене, то навпаки. А Крамлі, ведучи перед, тільки гаркнув: — Просто нічого не — і край!

Але я таки помічав, пробігаючи (а ми знай налітали на стіни хто ліворуч, хто праворуч), із хрускотом продираючись крізь територію скиданих на купи кісток і пірамід черепів, помічав потрощені труни, розкидані похоронні вінки, побоїще смерті, потріскані дзбани з-під ладану, уламки статуй, побиті ікони… от ніби якийсь нескінченний парад долі сипонув увсебіч, посеред власного торжества, свої шрапнелі… помічав, дарма що тікали ми з лише тим єдиним нашим ліхтариком, то відбиваючись головами, немов більярдними кулями, від оброслої зеленим мохом стелі, то вганяючись ними у прямокутні діри, де плоть перетліла й тільки щирилися моторошною посмішкою оголені зуби.

«Не дивитись? — подумав я. — Ні, не зупинятись!» Упившись переляком, я мало не збив Генрі з ніг, а він як лулусне мене ціпком, мовляв, знай своє місце, та й далі помчав, та такими широкими стрибками, мов який видющий дух.