Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

— Яким він завжди й був, — запевнив я Крамлі.

Був я став перед Крамліними дверима, й вони відчинилися.

Був я став на узбережжі Констанції Реттіґан — і вона вийшла з моря.

А наразі я обережно ступав по голій підлозі старого помешкання, де колись жив, вимріюючи своє майбутнє зі стелі й не маючи жодного цента в кишенях, а в моїй портативній машинці «Сміт-Корона» стирчав чистий аркуш, вичікуючи, що ж я в нього вдрукую.

Став я перед Генріними дверима й відчув, як часто-часто забилося серце, адже ось тут, піді мною, була кімната, де померла моя люба Фанні, й оце вперше я сюди повернувся, відколи спливли ті довгі сумні дні, як навіки покидали мене добрі друзі.

Я постукав у двері.

До мене долинуло шкрябання ціпка, і хтось там приглушено прокашлявся. Зарипіли мостини.

Я почув, як Генрі вперся невидющим своїм чорним обличчям у внутрішню дверну панель.

— Я знаю, хто так стукає, — промурмотів він.

Я постукав удруге.

— Ахай йому!

Двері широко розчахнулися. Сліпі Генріні очі втупилися в пустку.

— Дай я глибоко вдихну!

Я видихнув, Генрі вдихнув.

— Святий Боже! — голос Генрі затремтів, мов полум’я свічки на легенькому леготі. — М’ятна гумка. Ти!

— Це я, Генрі, — лагідно сказав я.

Його руки простяглися, щоб намацати. Я схопив їх обидві.

— Боже! Синку! Ласкаво прошу! — вигукнув він.

Він схопив мене обіруч, міцно обійняв, а тоді, похопившись, що аж такого накоїв, одсахнувся.

— Вибач…

— Ні, Генрі! Повтори це!

То він і вдруге міцно мене обійняв.

— Де ж це ти був, хлопче, ой, де ж ти був досі! Як давно ми не бачилися… А Генрі сидить тут, у цій клятій озії, яку незабаром і знесуть…

Він крутнувся й подибав назад до крісла, а тоді звелів своїм рукам відшукати й оглянути дві склянки.

— Чи ж такі вони чисті, як мені здається?

Я подивився й кивнув, а тоді схаменувся, згадавши, й сказав:

— Авжеж.

— Не хотів би я наділити тебе якимись мікробами, синку. Ану, гляньмо. Ага, є!

Він витягнув шухляду, а з неї добув чималу пляшку щонайліпшого віскі.

— Ти п’єш таке?

— Із тобою вип’ю.

— Отака вона, давня дружба: усе кругом цього крутиться!

Він налив. Подав склянку порожньому повітрю. Але якось так сталося, що саме там і була моя рука.

Ми підняли наші напої, помахали ними один до одного, і сльози покотилися по його чорних щоках.

— Навряд чи ти бачив, як плачуть сліпі чорнюки, еге ж?

— Та вже й побачив, Генрі.

— Ану ж я перевірю, — він похилився вперед, помацав мою щоку, а тоді лизнув свій палець. — Чути сіль. А хай йому. Ти такий самий тонкошкірий, як і я.

— І завжди такий був.

— Не переступай через це, синку. Де ж ти досі був? Життя тебе кривдило? І як це, що ти сюди… — він затнувся. — Ой-ой! Біда?

— І так, і ні.

— А переважно біда? Та дарма. Я й не розраховував, що ти, ставши на власні ноги, скоро сюди повернешся. Тобто це ж не голова слона, чи не так?

— Але ж і не хвіст.

— Тільки близько до того, — Генрі засміявся. — Господи Ісусе, як добре почути твій голос, синку! Я завжди вважав, що ти гарно пахнеш. Тобто я хотів сказати, якщо вже у вдачу людини замішано невинність, то це є ти, звичний жувати аж дві м’ятні разом. Але ти ж не сидиш! Присядь. Дозволь, я тобі виповім свої клопоти, а тоді ти свої — мені. Вони знесли Венеційський пірс, позривали рейки венеційських потягів близького сполучення, вони зносять-зривають геть усе! А на тому тижні розвалять і цей будинок. І куди тоді всім нашим пацюкам? Як нам покинути корабель без рятувальних шлюпок?

— Оце аж так?

— Вони найняли термітів, щоб усе точили навіть і в неробочий час. Це внизу. Висадили команди підривників на дах. Ховрахи та бобри розгризають стіни, а ще ті привезли банду сурмачів, котрі розучують «Єрихоне, Єрихоне», і вони практикуються, репетирують-репетують на алеї, щоб своїми сурмами розвалити цей дім. І куди ж нам податися тоді? Уже й лишилося нас небагацько. Фанні упокоїлася, Сем упився на смерть, а Джиммі втопився у ванні. Ще тільки трішечки натисни, підштовхни — і всі ми, хто ще якось зацілів, опинимося в лабетах тієї, як там її, Костомахи. Тут і незчуєшся, як повзуча меланхолія вмить очистить прибутковий будинок від його пожильців. Тільки пусти одну хвору мишу до гурту, то це все одно, що й розписався: «Отримав чуму!»

— Невже аж так зле, Генрі?

— Від поганого куди? А в ще гірше! Та це ще туди-сюди. Так чи інак, а вже пора й переїхати десь. Та кожні п’ять рочків хапай свою зубну щітку, купуй нові шкарпетки й катай геть! Оце так я завжди й кажу. Чи знайдеться в тебе, хлопчику, місце, де б мене приткнути? Знаю, знаю! Там усе біле-білесеньке. Але я ж не бачу, то й яка мені, до дідька, різниця?