Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

— Ну-ну! — сказав він якось надто квапливо й сердечно. — Ось той хлопець, що вчить Христа, як ходити по мокру аки по суху, та поновлює Юду Іскаріота в злочинній схемі!

— То не я, — заперечив я. — А чотири апостоли. Я тільки підхопив їхні сандалі та й слідком за ними.

— І що ж це ви тут робите? — у лоб запитав він, шастаючи очима вгору-вниз по моєму тілу, а пальцями вибиваючи по пакету якийсь ритм. Я вчув ладан — і його одеколон.

Тут я вирішив розперезатись.

— Захід сонця. Найкращий час підстерегти здобич. Боже, як я люблю це місце! Планую колись зробити його своєю власністю. Не потерпайте: вас я лишу на роботі. Коли ж я цим заволодію, то позношу офіси, і хай усі живуть справжньою історією. Хай Менні працює на Десятій авеню, Нью-Йорк, там! А Фріца туди — в Берлін! Собі ж візьму Зелене Містечко. А що для Роя? Якщо він, дурило, бодай колись повернеться. Для нього збудуємо динозаврячу ферму. Я запущу дикі проекти! Замість сорока фільмів на рік я даватиму по дванадцять, зате всі — шедеври! Настановлю Меґґі Ботвін віце-президентом студії, вона ж такий блискучий спеціаліст! І поверну Луїса Б. Майєра з відставки. А ще…

І тут запал мій вичерпався.

Док Філіпс стояв із відпалою спідньою щелепою, от ніби я тицьнув йому в руку гранату з видертим загвіздком.

— А що, хтось проти того, аби я зайшов до Нотр-Даму? Я хотів би вилізти нагору й прикинутися, ніби я — Квазімодо. Там безпечно?

— Ні! — надто хутко заперечив док, кружляючи довкола мене, мов пес навколо пожежного гідранта. — Там небезпечно. Ми все ремонтуємо. А всю цю озію плануємо знести.

Тут він крутнувся і відійшов від мене.

— Дурень! Ти з глузду з’їхав! — крикнув він мені й зник у дверях собору.

Секунд десять я стояв, дивлячись на відчинені двері, а тоді враз так і похолов увесь.

Бо розчув, як там, усередині, щось мов буркнуло, потім застогнало, а тоді мов який кабель чи мотуз зашаргав-заторохтів об стіни.

— Док?!

Я зайшов у двері, але нічого в приміщенні не розгледів.

— Док?

Якась тінь мчала нагору, у висоти собору. От ніби десь туди, у сутінь, підіймали великий мішок із піском.

Це нагадало мені, як Роєве тіло погойдувалося над павільйоном № 13.

— Док!?

Пропав чоловік.

Я задивився в тій сутіні на щось схоже на підошви його туфлів, що поковзом рухалися все вище й вище.

— Док!

І тут воно сталося.

Згори щось гупнуло об підлогу собору.

Одна чорна туфля-мокасин.

— Господи Ісусе! — заволав я.

Тоді трохи позадкував і вздрів якусь довгу тінь, котру щось підіймало на соборні небеса.

— Док? — мовив я.

— Лови!

Крамлі кинув десятидоларову банкноту моєму таксистові, той посигналив клаксоном на прощання й поїхав геть.

— Геть як у кіно! — сказав Крамлі. — Хлопці-молодці шпурляють на таксі банкноти й не отримують ані цента решти. А їм за це: «Дякую!». Господи Ісусе! — мовив Крамлі, вгледівшись у моє обличчя. — Прийми! Оце прийми, всередину!

І вручив мені пиво.

Я випив і розповів Крамлі про собор, про дока Філіпса та як я почув щось схоже на крик і побачив тінь, що ковзала серед тіней. І про той єдиний чорний мокасин, що впав згори на запилюжену підлогу собору.

— Я щось бачив. Але хто б сказав мені, що саме? — закінчив я свою розповідь. — Студія зачиняється на ремонт. Я мав дока за негідника. Але хтось з інших негідників убив його. А тіла досі немає. Бідолаха док. І що це я кажу? Він же мені зовсім не подобався!

— Боже Всемогутній! — сказав Крамлі. — Ти приніс кросворд із «Нью Йорк Таймз», коли сам знаєш: мені до снаги тільки «Дейлі Ньюз». Ти тягаєш у мій дім мертві тіла, мов кіт, що хвалиться впольованими пацюками. Крими-Рими — й жодної рими. Перший-ліпший адвокат викине тебе у вікно. Перший-ліпший суддя розчерепить тобі голову своїм молотком. Психіатри відмовляться надати тобі привілей шокової терапії. Ти міг би промчати по Голлівудському бульвару, розкидаючи копчені оселедці, й тебе не посміли б затримати за засмічення міста.

— Атож, — понуро-приречено визнав я, впадаючи в депресію.

Тут задзеленчав телефон.

Крамлі передав слухавку мені.

Чийсь голос сказав:

— Шукають його тутечки, шукають його тамечки, розшукують скрізь того паскудника. Чи він на небі, чи ж він у пеклі…

— Ото клятий невловний Вогничок! — заволав я.

І випустив слухавку з руки, от ніби її вибухом яким вирвало. А тоді знову її й схопив.

— Де ти? — закричав я.

Гуммм… дзззз…

Крамлі приклав слухавку до свого вуха й похитав головою.