Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

Він іще хильнув та й стер усмішку з обличчя.

Ми зупинилися на півдорозі. І.Х. поривався вискочити по джин. Я замахнувся на нього кулаком і сам купив пляшку джину.

Таксі урочисто запливло до студії й загальмувало біля будиночка моїх бабусі-дідуся.

— Та що це? — запротестував І.Х. — Із вигляду воно достеменно як Негритянсько-Баптистська церква на Центральній авеню! Сюди я ні ногою! Не чорнюк я і не баптист. Просто Христос — та ще й єврей! Скажи йому, куди треба їхати!

Тож надвечір таксі зупинилося під Голготою. І.Х. задивився на своє рідне-старе сідало.

— Чи ж істинний це хрест? — стенув він плечима. — Та такий самий істинний, як я істинний Ісус.

Я теж задивився на хрест.

— Ну, це ж не хованка тобі, І.Х. Тепер уже всі знають, куди ти вчащаєш. Ми повинні підшукати тобі якесь справді секретне місце, де б ти пересидів якийсь час, бо, можливо, ще будуть якісь перезйомки.

— Ти не розумієш, — сказав І.Х. — Для мене що Рай, що Пекло — все однаково закрито. І знайдуть мене де завгодно: чи в норі щурячій, чи в бегемота на гузні. Голгота плюс вино — оце єдина моя місцина. А зараз геть ноги з моєї тоги!

Він залив вино, яке лишалося в пляшці, у свою горлянку та й посунув нагору схилом.

— Хвала Богу, я покінчив з усіма своїми найголовнішими сценами, — мовив І.Х. — Усьому кінець, синку, — І.Х. взяв мої руки у свої. Наразі він був якийсь незмірно супокійний, після того, як злітав у небеса й падав у безодні, а це вже усталився десь-поміж. — Я не повинен був утікати. А тебе ніхто не мав би бачити, як ти оце розмовляєш зі мною. Вони принесуть іще молотків та цвяхів, і ти зіграєш роль злодюги ліворуч від мене. А чи Юди. Прийдуть із мотузом — і вже ти й Іскаріот.

Він відвернувся й поклав руки на хрестові рамена, а ще поставив одну ногу на невеличку приступку збоку.

— Можна, я ще останнє тебе спитаю? — сказав я. — Ти знаєш Чудовисько?

— Боже, я ж був там тієї ночі, коли воно вродилося.

— Вродилося?

— Та вродилося, хай йому чорт! Чи ти не розчув?

— Поясни, І.Х.! Я маю знати!

— І загинути за знання, телепню! — гнув своєї І.Х. — Чому ти так хочеш померти? Ісус спасе, еге ж? Але ж якщо я Ісус, і я пропащий, то й усі ви пропащі разом зі мною! Глянь на Кларенса, виплодка того сердешного. Ті типи, котрі вгробили його, метаються, очманілі зі страху. Вони настрашені, то й панікують, а коли вони панікують, то й ненавидять. Чи ж ти відаєш бодай щось про справжню ненависть, юначе? То оце ж вона і є, а не любительські вечірки. Це не час для добрих манер. Хтось сказав: «Убити!» То вже й убили. А ти блукаєш довкола зі своїми дурними-наївними уявленнями про людей. Боже мій! Ти й не знатимеш справдешньої суки, поки вона не вкусить тебе, а чи справдешнього вбивці, поки він не штрикне тебе ножем. І помреш, а помираючи, скажеш: «Ох, оце так воно й буває!» Але буде вже запізно. Тож послухайся старого Ісуса, дурню.

— Зручний дурень, корисний ідіот. Так казав Ленін.

— Ленін?! Щось ти таки тямиш. У такий час, як оцей, коли я кричу тобі: «Ніагарський водоспад перед тобою!» — де твоя рятівна діжка? А ти стриб із урвища без парашута. Ленін?! Ха! Де тут найближча божевільня?

І.Х. трусився, допиваючи вино.

— Корисний, — зробив він ковток, — ідіот. Ось послухай, — сказав він, бо його вже розібрало. — Востаннє кажу — більш не повторю. Огинатимешся тут, біля мене, то тут тебе й розтопчуть. Як знатимеш, що я знаю… то поховають тебе в десятьох різних могилках по той бік муру. На десять частин розпанахають і в кожну труну по частинці вкинуть. Були б живі твої мама й тато — і їх би спалили. І дружину твою…

Я обіруч схопився за лікті. І.Х. схаменувся.

— Вибач. Але ж і вразливий ти який. Боже, я все ще тверезий. Я сказав: «заврливий». Коли твоя половинка повернеться?

— Незабаром.

І пролунало це, мов похоронний гонг серед білого дня.

Незабаром.

— Тоді вислухай останню книгу Йова. Усе скінчено. Вони не зупиняться, поки не перенищать усіх. На цьому тижні ситуація вийшла з-під їхнього контролю. Оте тіло, яке ти бачив на мурі. Його висадили туди, щоб…

— …шантажувати студію? — запитував я Крамлі. — Так бояться Арбутнота, через стільки літ?

— До смерті нажахані! Часами небіжчики, котрі вилежуються по своїх могилах, мають більшу силу, ніж живі люди, які понад ними ходять. Он Наполеон: помер півтораста років тому, а досі живе — у двох сотнях книжок! Вулиці, навіть немовлят називають його ім’ям! Усе втратив, а втративши — виграв! Гітлер? Десять тисяч років ошиватиметься довкола. Муссоліні? Та скільки ми житимем, висітиме догори дриґом на тій заправній станції! Навіть Ісус… — тут він оглянув свої стигмати. — Я таки незлецько справувався. Але зараз маю знову померти. Тільки ж хай мене краще шість разів гвинтом скрутять від цієї неділі, якщо я ще й отаке молоде-зелене, як ти, прихоплю із собою. Ну, я заткнувся. Є ще одна плящина?