Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

— Нічого! — І.Х. страшно потряс головою. — Ні!

— Два вечори тому Кларенс упізнав одного чоловіка біля ресторану «Браун-Дербі». І той чоловік замахнувся на нього кулаками! Кларенс утік! Чому?

— І не намагайся довідатись! — мовив І.Х. — Забудь. Я не хочу ще й тебе потягти за собою. Нині я нічого не можу вдіяти — лише чекати… — голос І.Х. урвався. — Тепер, коли вбито Кларенса, вони швидко додумаються, що то я підмовив його податися до «Браун-Дербі»…

— Невже це ти послав його!?

«Та й мене? — запитав я подумки. — Ти й мені написав, щоб я прийшов туди!?»

— Хто ж це, І.Х.? Вони — хто ці вони?! Люди гинуть на студії. І мій друг Рой чи не згинув!

— Рой? — І.Х; помовчав, наче хотів щось приховати. — Згинув? То йому поталанило. Переховується? Немає сенсу! Вони спопадуть його. Як оце мене. Роками я знав забагато.

— Як давно?

— Навіщо це тобі?

— Бо і я можу загинути. Нещодавно я перечепився об щось, але будь я проклятий, коли знаю, що воно таке. І Рой об щось перечепився та й згинув або ж десь переховується. Боже мій! Хтось убив Кларенса за те, що й він об щось спіткнувся. Це лише питання часу, поки вони вирахують, що я, хай йому всячина, здається, знав Кларенса занадто вже добре, та й уб’ють мене, так, задля певності. А хай йому! І.Х.! Менні зачиняє студію на два дні. Щоб усе прибрати, перефарбувати. О Боже, ні! Це заради Роя! Подумай тільки! Десятки тисяч доларів викидають на вітер, аби тільки розшукані одного шаленого пришелепка, чий єдиний злочин полягає в тому, що він жив десять мільйонів років тому та що здуру виліпив одне глиняне погруддя, ціна якому — його голова. Чому Рой так багато для них важить? Чому, як і Кларенс, він має загинути? А ти. Того вечора. Ти казав, що перебував високо на Голготі. Й ти бачив мур, драбину, тіло на драбині. Чи ж розгледів ти обличчя того тіла?

— Задалеко то було, — тремким голосом відказав І.Х.

— А обличчя того чоловіка, котрий висадив тіло на драбину?

— Уже було темно…

— Було то Чудовисько?

— Було що?

— Чоловік із розчавленим обличчям рожевого воску й заплилим правим оком і жахливим ротом? То він випхав те лялькове тіло на драбину, аби налякати студію, налякати тебе, мене та й шантажувати якось всіх, хтозна з якої причини? Якщо я маю померти, І.Х., то чому не можна мені знати: а чому? Назви те Чудовисько, І.Х.!

— І тим самим штовхнути тебе в смерть? Ні!

Тут із-за задвіркового рогу виїхала вантажівка. Вона промчала повз Голготу, здіймаючи куряву й голосячи своїм клаксоном.

— Дивись, куди прешся, придурку! — крикнув я.

Вантажівка покуріла собі.

А за нею погнався І.Х.

Чоловік, на тридцять років старший за мене, біг отак прудко. Чудасія! І.Х. мчав риссю, хляпаючи довгим одінням на запилюженому вітрі, от ніби розганявся, щоб злетіти й, ширяючи, вибелькотати небесам якусь нісенітницю.

«Не вганяй так за Кларенсом!» — мало не закричав йому я.

«Дурне це діло, — ще подумав я. — Кларенс уже надто далеко. Нізащо не наздогнати!!»

Фріц чекав на мене, сидячи з Меґґі в проекційній кімнаті № 10.

— Де тебе нечиста носить? — насипався на мене. — А знаєш, що ще? Тепер у нас немає середини фільму!

Це було таки добре: плести якісь нісенітниці, варнякати пустопорожню сміхоту, аби відвести божевілля, що наростало в мені. «Боже! — думав я. — Таж робити фільми — це все одно, що кохатися з ґарґульями». Прокинешся — а ти приліпився до спини мармурового кошмару, та й думаєш: «Що ж це я тут роблю? Розказую брехні, кривляюсь. Аби зробити фільм, на який побіжать двадцять мільйонів людей — або стільки ж від нього тікатимуть».

І все це коять якісь прибацані поторочі у проекційних кімнатах, шалено фантазуючи про персонажів, яких і на світі ніколи не було.

Отож, як воно файно сховатися від усього отут, із Фріцом та Меґґі, вигукуючи дурниці й клеючи дурнів!

Але ні дурниці, ні нісенітниці мені не зарадили.

О четвертій тридцять я вибачився й шаснув до Ч. Там, у блюварії, я втратив рожеву барву своїх щік. Блюварій. Так усі сценаристи прозивають кімнати відпочинку після того, як режисери-продюсери напхали їх своїми великими ідеями-гидеями.

Я спробував повернути обличчю його забарвлення, натираючи щоки милом та миючи їх холодною водою. П’ять хвилин схилявся я над мийницею, відпускаючи в каналізацію свої печаль і тривогу. Коли вже пішли сухі корчі, я вкотре умився й подибав, хитаючись, назад, до Меґґі з Фріцом, дякуючи проекційній за її тьмяне освітлення.