Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

Я кивнув. А в горлянці моїй застрягло одне ім’я: Кларенс.

— Сядь, сину. — Поблизу лежав великий валун, й І.Х. сів на нього, а я пастушком присів біля його ніг. Дивлячись на мене згори вниз, майже лагідно, він признався: — Сьогодні я не пив.

— Чудово!

— Бувають отакі дні, як цей. Господи, я пробув тут більшу частину дня, тішачись хмарами, бажаючи жити вічно — через останній вечір, ті слова й через тебе.

Мабуть, він відчув, як я ковтнув гіркий клубок, бо подивився вниз і торкнувся моєї голови.

— Ой-ой! — мовив він. — Ти хочеш сказати щось таке, що змусить мене упитися знову?

— Сподіваюсь, ні, І.Х. Я про вашого друга Кларенса.

Він одсмикнув руку, немов обпікся.

Хмара закрила небо, й бризнув навдивовижу дрібний дощик — абсолютне чудо посеред залитого сонцем дня. Я й не подумав ховатися від дощу, навіть не зворухнувся, а І.Х. тільки підвів обличчя, аби дістати чимбільше прохолоди.

— Кларенс, — пробурмотів він. — Я знав його цілу вічність. Він був тут, коли ми ще мали справжніх індіанців. Кларенс був попереду, хлопчак років дев’яти-десяти, не більше, зі своїми великими чотирма очима, та білявою чуприною, та ясним обличчям, та зі своєю великою книгою малюнків чи світлин, які годилося піднести комусь на підпис. Він був тут на світанку того дня, коли я прибув, й опівночі він тут був, коли я їхав геть. Я ж був одним із Чотирьох Вершників Апокаліпсису!

— Смертю?

— Шкеребертю! — засміявся І.Х. — Смертю. Високою на кощавих моїх сідницях, на моєму кістяку-румаку.

Й І.Х., а за ним і я, задивився в небо: чи й досі ще там скаче учвал його Смерть?

Дощик ущух. І.Х. утер обличчя і повів далі:

— Кларенс… Сердешний дурень, залежний, самітний, безживний, безжонний сучий син. Ні дружини, ні коханки, ні дітей, ні друзів, ні собак, ні свиней, ні фоток із дівчатами, ні м’яза, ні м’яса. Нуль! Навіть шортів, жокейських, не носить! Цілісіньке літечко підмітає вулиці своїми довгими ногавицями! Кларенс. Боже мій…

Тут нарешті мої уста ворухнулися.

— А Кларенс озивався якось до тебе… останнім часом?

— Та вчора телефонував…

— О котрій годині?

— О четвертій тридцять. І чого б то?

«Зразу по тому, як я постукав до нього в двері!» — подумалось.

— Щось він белькотав, був сам не свій. «Усьому кінець! — сказав він. — Вони прийдуть по мене. І не повчай мене!» — верещав він. Аж кров мені похолола. Послухати його, то виходило, ніби вигнали десять тисяч статистів, сорок режисерів наклали на себе руки, дев’яносто дев’ять зірочок зґвалтовано, заплющені очі, спати пора. I прокричав мені такі останні слова: «Допоможи! Врятуй мене!» А я — хто ж я такий? Ісус на мотузку, Христос на прив’язку. Як я можу комусь допомогти, коли я — причина хвороби, а не ліки від неї? То я й сказав Кларенсові прийняти дві пігулки аспірину й перетелефонувати мені вранці. А мав би примчати до нього. От ти — примчав би, якби опинився на моєму місці?

А мені згадався Кларенс, як він лежав, немов начинка того величезного короваю, закиданий, верства на верстві, книжками, картками й світлинами, заклеєний нашаруваннями істеричного поту.

І.Х. побачив, як трясеться моя голова.

— Що, він пропав? І ти, — додав він, — наскочив на його тіло?

Я кивнув.

— І це не була природна смерть?

Я похитав головою.

— Кларенс!

То був такий крик, що струснув би звірів польових і пастухів би побудив. То був початок проповіді про пітьму.

І.Х. зірвався на рівні ноги, закинувши назад голову. Сльози бризнули йому з очей.

— …Кларенс…

І він пішов-пішов, заплющивши очі, схилом у долину, геть від загублених проповідей, до іншого пагорба — Голготи, де дожидав його хрест. Я за ним.

— Навряд чи ти маєш дещо з собою? — крокуючи, запитав І.Х. — Щось алкогольне, бражку? Дідько! Мав бути такий гарний день! Кларенсе, ти ідіот!

Ось ми підійшли до того хреста, й І.Х. пошукав із тильного боку та, гірко, але полегшено пирхнувши, дістав торбинку, що видавала булькотливі звуки.

— Кров Христова у коричневій торбі, в пляшці без маркування. І до якого ж пункту церемонії ми підійшли? — він добряче приклався, потім приклався й ще. — Що ж мені робити зараз? Видертися нагору, прицвяхуватися й чекати на них?

— Них?!

— Боже! Хлопче! Та це ж питання часу! І тоді продірявлять мені зап’ястки, й моя балістика мене й повісить! Кларенс загинув! А як?

— Задушений під купою своїх фотографій.

І.Х. закляк.

— А хто тобі це сказав?

— Та я сам бачив, І.Х., але нікому не говорив. Щось він знав, і його вбили. А що тобі відомо?