Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

— Слухай, ти! — звернувся до мене Фріц. — Одну тільки сценочку зміни, а тоді вже й решту легко скрутиш докупи. Під час обіду я показав Ляйберові твою найостаннішу вечерю. Ну, а тепер, каже він, через отой твій такий високоякісний, Богом проклятий, фінал нам доведеться перезняти дещо з попереднього матеріалу, а то фільм надто вже скидається на дохлу гадюку з живим хвостом. Сам він тобі нізащо цього не скаже, бо, коли він тебе розхвалював, це звучало так, ніби він підобідує своїми власними тельбухами — чи то твої потрошки лигає з каструлі. Обзивав він тебе такими словами, якими я не послуговуюсь, але зрештою наказав: змусьте того виплодка переробити сцени дев’яту, чотирнадцяту, дев’ятнадцяту, двадцять п’яту й тридцяту. Поскачи в класи: перепиши й перезніми. Отож якщо ми перезнімемо кожну другу-третю сцену, то, можливо, й ошукаємо глядача, і він подумає, що ми й справді спродукували один цілий напівгарний фільм.

Я відчув, як моя колишня природна барва розрум’янює обличчя.

— Це завелика робота для сценариста-початківця! — вигукнув я. — Де взяти на це час?

— Усе слід зробити за наступні три дні! Ми затримуємо акторський колектив. І я закличу сюди Анонімних Алкоголіків, щоб невідступно побули з І.Х. протягом тих сімдесяти двох годин. Бо ж тепер я вже знаю, де він переховується…

Я тільки мовчки витріщився на них — не стало мені духу признатися, що то ж я налякав І.Х., чим і прогнав його зі знімального павільйону.

— Здається, я накоїв чимало біди цього тижня, — видавив я зрештою з себе.

— Постривай, Сісіфе! — Фріц нахилився, щоб поплескати мене по плечу. — Поки я прикочу тобі більшу брилу, аби ти викотив її на отой Богом проклятий пагорб. Ти ж не єврей? То й не переймайся виною, — і тицьнув мені сторінки. — Пиши, перепиши. Пере-пиши!

— А ви певні, що Менні хоче приставити мене до цього діла?

— Він би радше прив’язав тебе поміж двох коней та й розстріляв із гармати, але ж це життя. Спочатку ненавидиш трішки, потім — дужче.

— А як бути з «Мерцями, що галопують швидко»? Він хоче, щоб я повернувся до цієї роботи!

— А коли він сказав це тобі? — Фріц аж на ноги звівся.

— Півгодини тому.

— Але ж йому цього не втнути без…

— Слушно —…без Роя. А Рой пропав. І Менні хоче, щоб я розшукав його. А ще студію зачиняють на сорок вісім годин, аби перебудувати й перефарбувати те, що перефарбування не потребує.

— Телепні. Віслюки пришелепкуваті. Ніхто нічого мені не каже. Ну, зрештою, для цієї праці студія нам і не потрібна. Можемо переписати Ісуса в мене вдома.

Тут задзеленчав телефон. Фріц так схопив слухавку, мов хотів її розчавити, а тоді кинув мені.

Телефонували з храму «Анґелус» Еме Семпл МакФерсон.

— Перепрошую, пане, — заговорив, ледве стримуючись, жіночий голос. — Але чи ви не знаєте часом такого чоловіка, що називає себе «І.Х.»?

— І.Х.?

Фріц хапонув слухавку з моїх рук. А я загарбав її знову. Тож стали ми слухати обидва, приклавши по одному вуху до єдиного слухового кінця.

— Стверджує, ніби він — Дух Христа, відродженого й заново розкаяного…

— Дайте-но я скажу! — закричав інший голос, уже чоловічий. — Із вами розмовляє преподобний отець Кемпо! Ви знаєте цього страхітливого Антихриста? Ми б могли викликати поліцію, але якщо газети прокричать, ніби з нашої церкви викинули Ісуса, ну, то це ж!.. Тож ви маєте тридцять хвилин, аби прибути й врятувати цього єретика від гніву Божого! І мого!

Слухавка випала з моєї руки.

— Христос воскрес! — простогнав я до Фріца.

Моє таксі під’їхало до храму «Анґелус» саме тієї хвилини, коли останні відсталі учні з кількох класів останньої Біблії виходили через численні двері на вулицю.

Преподобний Кемпо був надворі. Заламуючи свої руки іржавої барви, він так метався туди-сюди, немов до спини йому була прив’язана динамітна шашка.

— Хвала Богу! — закричав він, кинувшись до нас. І зупинився, раптом злякавшись. — Це ви будете юний друг отого створіння, що вдерлося до нас, правда?

— I.X.?

— I.X.! Яка злочинна мерзота! Так, I.X.!

— Я його друг.

— Як жаль. То ходім, хутчій!

І він, схопивши мене за лікоть, потягнув до дверей і далі, проходом головної аудиторії. Там уже нікого не було. Десь ізгори линуло додолу тихе шурхотіння пір’я — там тріпотіли ангельські крила. Хтось випробовував звукову систему з кількома небесними мурмотіннями.

— А де ж…? — почав я і затнувся.

Бо там, у самому центрі сцени, на яскравому двадцятичотирикаратному престолі Божому, возсідав І.Х.