Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

— Каналами, — відказав Крамлі. — Сміттям.

— О так! — мовив старий.

І ми пішли геть.

Ми поставали на хіднику й задивилися на той будинок, наче боялися, коли б він не з’їхав, мов який корабель, по стапелях у море.

Крамлі не дивився на мене.

— Усе той самий перекособочений зв’язок. Ти невдаха, бо ти бачив тіло. Я невдаха, бо не бачив його. Ані сюди, ані туди. Може, нам постояти отут та й дочекатися, поки повернеться Кларенс?

— Мертвий?

— А ти що, хочеш написати заяву про зникнення особи? Із чим ми можемо тепер працювати?

— Із двома речами. Хтось перетоптав Роєвих мініатюрних звірючок і зруйнував його глиняну скульптуру. А хтось інший підчистив потрощене. Далі: хтось чи злякав Кларенса на смерть, а чи задушив його. І знову хтось інший усе прибрав. Отже, діють дві групи чи дві особи: одна нищить, а друга привозить ящики, мітли й пилосмоки. Наразі я тільки одне можу придумати: Чудовисько перелізло через мур, перепсувало всю Роєву творчість і втекло собі, лишивши комусь іншому знайти накоєне й підчистити або заховати. І тут те саме. Чудовисько злізло з Нотр-Даму…

— Злізло?

— Я був зіткнувся з ним, лице в лице.

Крамлі уперше трішечки зблід.

— Таж ти пропадеш ні за цапову душу, хай тобі абищо! Обходь такі місця десятими дорогами. І, коли вже про теє мова, то чого нам стовбичити отут серед білого дня й ляси точити? Що, коли ті прибиральники ще повернуться?

— А й правда.

І я закрокував.

— Тебе підвезти?

— Тут лиш один квартал до студії.

— Ну, а я в центр, до газетного моргу. Там має знайтися щось таке про Арбутнота й 1934-й рік, чого ми не знаємо. Хочеш, щоб я і Кларенса пошукав, поки ще у твоїй справі?

— Ох, Краме! — сказав я, обертаючись до нього. — Сам знаєш, як і я знаю, що вони вже й спалили його на жар, і навіть останні жаринки перепалили на попіл. І що нам — пролізти десь туди й перетрусити клінкери на задвірках крематорію? Я пройдуся до Гетсиманського саду.

— Там безпечно?

— Безпечніш, ніж на Голготі.

— То побудь там. Зателефонуй мені.

— Ти почуєш мене й через усе місто, — запевнив я, — навіть без телефону.

Але спочатку я пригальмував на Голготі.

Усі три хрести стояли порожнем.

— І.Х.! — прошепотів я, торкаючись його світлини, складеної у моїй кишені, й зненацька до мене дійшло, що вже скількись часу за мною повзе якась багата присутність.

Я озирнувся на той наплив Менніної імли — на його сіро-тінявий китайсько-похоронний «роллс-ройс», що скрадався слідкома за мною. Чув, як машина дихає, всмоктуючи задніми дверцятами, своїми гумовими яснами, довколишнє повітря та безгучно й широко видихаючи іншими дверцятами вже своє-внугрішнє-охолоджене. Не набагато більший за ескімоський книш, Менні Ляйбер визирнув зі своєї елегантської льодовні.

— Гей, ви! — гукнув він мене.

Паркий то був день. Я уткнув голову до охолодженого «роллс-ройсівського» салону й освіжив обличчя, а заодно й поліпшив свою розумову спроможність.

— Маю для вас новину. — Я бачив, як конденсується Меннін віддих у штучно озимленому повітрі. — Ми зачиняємо студію на два дні. Загальне прибирання. Свіже пофарбування. Робота стук-грюк.

— А як же таке можна? Витрати…

— Усім ці дні будуть оплачені як повністю відпрацьовані. Давно вже треба було зробити цю косметику. Тож ми зачиняємось…

«А навіщо? — подумав я. — Аби всіх прибрати з території! Бо вони чи знають, чи здогадуються, що Рой живий, то хтось і звелів їм розшукати та вбити його?»

— Нічого дурнішого я зроду не чув! — сказав я.

Бо вирішив: груба, образлива відповідь буде найкраща. Ніхто тебе ні в чому не запідозрить, якщо ти, своєю чергою, покажеш себе настільки дурним, аби когось образити.

— І кому спала на думку така дурна ідея? — запитав я.

— Ви що це? — вигукнув Менні, сахаючись назад, у свою льодовню. Його дихання перетворювалось на морозні струмені в охолодженім повітрі. — Моя ідея!

— Та ні, ви не такі дурні, — розвивав я думку. — Самі ви нізащо б такого не вкоїли. Надто вже ви цінуєте гроші. Хтось наказав вам це зробити? Хтось згори?

— Нікого наді мною немає! — заперечив Менні, але очі його ковзнули десь набік, а рот двозначно скривився.

— Ви ж цілком усвідомлюєте, що це влетить вам у півмільйона за тиждень?

— Атож, — ухильно відказав Менні.

— То це має бути Нью-Йорк! — перейшов я на інших. — Ті карли на телефоні з Мангеттена. Ошалілі мавпи. Вам лише два дні зосталося, аби вивершити «Цезаря й Христа». Що, як І.Х. знову загуляє, поки ви будете перефарбовувати павільйони?..