Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

— Готові? — крикнув Фріц.

Ґрок відступився назад, ближче до вугляного вітру, і став поміж двох статисток у вбранні весталок. Док стовбичив, мов вовк на задніх лапах, затиснувши язик поміж зубами, а очі його так і шугали-стрибали парно то сюди, то туди.

«Док? — подумав я. — Чи Ґрок? А чи вдвох вони діють як справжні керівники студії? І то вони засідають у Менніному кріслі?»

Менні ж витріщався на вогнище, тужливо бажаючи пройтися по ньому та й довести цим подвигом, що саме він є Король.

А І.Х. сидів собі самотою посеред них, далеко віддалившись у глибінь самого себе, і таке гарне було його бліде обличчя, що жаль просто рвав мені серце. Його тонкі вуста ворушилися, повторюючи, щоб краще пам’яталися, ті гарні слова, що Іоанн дав мені, аби я передав їх йому — для проповіді того вечора.

Але перед самою проповіддю І.Х. підвів свій погляд, ковзнув ним по містах студійного світу, а тоді вгору по фасаду Нотр-Даму й до самих вершечків його веж. І я задивився туди разом із ним, а тоді швидко зиркнув убік, аби побачити…

Як Ґрок припав своїми очима до собору. І так само й док Філіпс. А Менні поміж них двох, переносячи свою увагу з одного на другого, тоді на І.Х., нарешті, туди, нагору, куди й з нас дехто дивився, поміж ґарґулій…

Де хоч би що ворухнулося.

А чи І.Х. уздрів якийсь зачаєний рух, поданий знак?

І.Х. таки вгледів щось. Інші помітили. А я побачив тільки світло й тінь на чолі з фальшивого мармуру.

Невже Чудовисько й досі чигає там? І йому видко звідтіля яму розжевреного вугілля? Чи ж воно вчує Христові слова й так розчулиться, що прийде сюди сказати нам погоду на цей останній тиждень і заспокоїти наші серця?

— Тиша! — гаркнув Фріц.

Тиша й запала.

— Почали… — прошепотів Фріц.

І зрештою о п’ятій тридцять ранку, за п’ять хвилин до світання, ми таки зафільмували Останню Вечерю після Останньої Вечері.

Вугілля роздмухали, кинули на нього свіжу рибу, й коли перше світельце зарожевіло зі сходу над Лос-Анджелесом, І.Х. поволі розплющив свої очі — з виразом такого спочуття, що неодмінно мало заспокоїти й закоханих у нього, і зрадників його, дати їм підтримку, адже він сховав свої рани й подався геть берегом, і це буде знято перегодом, за кілька днів, у якійсь іншій частині Каліфорнії; і сонце встало, і сцену бездоганно викінчили, й очі всіх присутніх у зовнішньому павільйоні були вільгі від сліз, і на довгу хвилю запала тиша, яку порушив нарешті І.Х, Обернувшись, він, зі сльозами на очах, вигукнув:

— Чи ж хоч хто-небудь крикне: «Стоп!»?

— Стоп. Вимкніть камеру, — тихо мовив Фріц.

— А ви щойно нажили собі ворога, — сказала мені Меґгі Ботвін, стоячи поруч.

Я розглянувся по павільйону. Менні Ляйбер спопеляв мене вогненним позирком. Потім він крутнувся і подибав геть.

— Будьте обережні! — застерегла мене Меґґі. — За останні сорок вісім годин ви припустилися кількох помилок. І знову ввели до фільму Юду. Розв’язали проблему з кінцівкою картини. Розшукали І.Х. і привели його назад, на павільйон. Непростимо!

— О Боже мій! — зітхнув я.

І.Х. ішов геть, розтинаючи юрбу статистів і не дожидаючи похвали. Я наздогнав його.

«Куди ви?» — запитав я подумки.

«Відпочити трохи», — відказав він так само мовчки.

Я подивився на його зап’ястя. Кровотеча припинилася.

Коли дійшли до студійного перехрестя, І.Х. узяв мої руки у свої й задивився десь на задвірки:

— Юначе…?

— Так?

— Оте, про що ми з тобою балакали? Дощ? І чоловік на драбині?

— Так!?

— Я бачив його, — повідомив І.Х.

— Боже мій! І.Х.! І який же він із лиця? Як…

— Тсс! — закінчив він замість мене, приклавши вказівця до своїх супокійних уст.

І подався на свою Голготу.

Уже по світанку відвезла мене Констанс додому.

Начебто ніде не видно було підозрілих авт зі шпигами, що чигали б на моїй вулиці.

Констанс дуже вже гучно й уліжно прощалася зі мною перед моїми вхідними дверми.

— Констанс! Сусіди ж!

— Сусідоньки! Це ж моя дівчинка-коханочка! — вона цмокала мене так лунко, аж годинник мій зупинився. — Б’юсь об заклад: твоя дружина так тебе не обціловує!

— Я мав би померти півроку тому!

— Потримай себе там, де слід, поки я загрюкну дверцята!

Я хап себе та й тримаюсь. А вона загрюкнулася і поїхала геть. І майже тієї самої миті на мене наринула самотність. От ніби навіки зникло кудись Різдво.

У ліжку я подумав: «І.Х.! Хай тобі абищо! І чом не зміг ти сказати мені більше?»

А ще: «Кларенсе! Дочекайся мене!