Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

— Боже мій, — тільки й примовляв я, — і як це ви перехитрували всіх тих сучих синів?

— Легко! — запевнила Меґґі, з такою твердою чесністю, мов генерал, котрий вишиковує свої війська. — Вони гнобили режисерів, сценаристів — усіх. Але їм треба було мати бодай одного когось, хто б із мітлою-лопатою підчищав слідом за ними після того, як вони потопталися по первісному матеріалові. Ось чому вони, викидаючи мрії всіх на смітник, ніколи не контролювали мене. Вони просто гадали, що любові має бути досить. І, Боже, вони й справді любили! Мейєр, Ворнери, Ґолдфіш/Ґолдвін їли фільми, спали з фільмами. Та цього було замало. Я ж їх умовляла, сперечалася з ними, боролась, грюкала дверми. Вони прибігали перепросити, знаючи, що я люблю цю справу дужче, ніж вони. Я програла не менше боїв, ніж виграла, і тому вирішила: виграю їх усі! Одну по одній я рятувала вирізані сцени. Хоча й не всі. Більшість картин заслуговують лише на освистування. Але п’ять-шість разів на рік трапляється таке, що чи сценарист напише щось геніальне, чи Любіч додасть свій «штришок», і таке я беру та й ховаю. Отож я з року в рік…

— …рятувала шедеври!

Меґґі засміялася.

— Не треба перебільшень. Просто добрі фільми, декотрі смішні, декотрі — витискання сліз. І всі вони наразі тут. Ви — оточений ними, — спокійно сказала Меґґі.

Я дозволив собі просякнути ними, відчути їхні «душі», а тоді проковтнув гіркий клубок.

— Запустіть мувіолу! — попрохав я. — Ніяк не хочеться йти додому.

— О’кей, — Меґґі повідчиняла ще більше розсувних дверей над своєю головою. — Ви голодні? То призволяйтесь!

Я глянув і побачив:

«Марш часу», 21 червня 1933 р.

«Марш часу», 20 червня 1930 р.

«Марш часу», 4 липня 1930 р.

— Ні! — мовив я.

Меґґі завмерла у напівжесті.

— У 1930-му році не було жодного «Маршу часу», — сказав я.

— Влучання в «дев’ятку»! Цей хлопець — справжній експерт!

— І це ж ніякі не рулончики з «Часом», — додав я. — Це тільки обкладинка. А для чого?

— Це мої власні домашні фільми, зняті восьмиміліметровою камерою, збільшені до тридцяти п’яти міліметрів і сховані за заголовками «Маршу часу».

Я насилу стримав себе, щоб не кинутися вперед.

— То ви маєте всю зафільмовану історію студії?

— Власне, 1923, 1927 і 1930-х років! Ф. Скотт Фіццжеральд, п’яний у комісаріаті. Дж. Б. Шоу того дня, коли він реквізував цю місцину. Лон Чейні у складаному будиночку того вечора, коли він показав братам Вестморам, як змінювати обличчя! Місяць потому й помер. Дивовижно щирий чоловік. Вільям Фолкнер, п’яний, але чемно-сумний сценарист, не вміє торгуватися. Старі фільми. Стара історія. Вибирайте!

Мої очі поблукали й зупинилися. Я почув, як вирвалося повітря з моїх ніздрів.

15 жовтня 1934 р. За два тижні до загибелі Арбутнота, керівника студії.

— Оце!

Повагавшись мить, Меґґі витягла і вставила фільм у мувіолу. Запустила машину.

Ми побачили парадний вхід до «Максимус-Філмс», жовтневого надвечір’я 1934-го року. Двері зачинені, але за склом видно якісь тіні. Й тут двері відчинились, вийшло двоє чи й троє людей. Посередині виступав високий огрядний чоловік, що сміявся, заплющивши очі й закинувши голову назад, а плечі йому аж тряслися від веселощів. Він був такий щасливий, що очі аж звузилися до тонких щілинок. І він робив глибокий вдих — чи не останній такий у своєму житті.

— Ви знаєте його? — запитала Меґґі.

Я задивився у цю невеличку напівтемну, напівосвітлену печерку, видовбану в землі.

— Арбутнот.

Я доторкнувся до скла, як ото доторкуються до кришталевої кулі, але читав я не майбутнє, а самі лише минулі дні-роки, позбавлені барв.

— Арбутнот. Загинув того самого місяця, коли ви зняли цей фільм.

Меґґі прокрутила трохи назад і знову пустила показ. Ось знову вийшли, сміючись, троє чоловіків, і розвеселений Арбутнот закривлявся в камеру, того давно забутого й неймовірно щасливого полудня.

Меґґі добачила щось на моєму обличчі.

— Ну, що там у вас? Виплюньте!

— На цьому тижні я його бачив.

— Дурниці. Накурилися тих чудних сигар?

Меґґі провела ще три рамки. Арбутнот задер голову до майже дощового неба.

Тепер Арбутнот гукав когось, махав комусь руками, але кому — лишилось поза кадром.

Я скористався нагодою.

— Бачив його на цвинтарі, в ніч на Геловін. Там було опудало з пап’є-маше й дроту, яке мало його обличчя.

Тепер завиднів Арбутнотів «дуйзенберґ» біля хідника. Арбутнот потис руки Менні й Ґрокові, обіцяючи їм щасливі літа. Меґґі дивилася не на мене, а тільки на темно-світлі картинки, що мов через скакалку скакали внизу.