Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

Я повернусь!

Остання спроба!»

Опівдні я поїхав на Бічвуд-авеню.

Кларенс не дочекався.

Я переконався в цьому, коли мусив натиснути на ледь прочинені двері його помешкання в бунґало. Сніговиці подертих паперів, пошматованих книжок і порізаних картин підпирали двері. Це було вельми схоже на масове вбивство у павільйоні № 13, де повсюди валялися потрощені-потоптані Роєві динозаври.

— Кларенсе?

Я розширив дверну щілину.

То був кошмар геолога.

Під ногами лежала товстенна, з фут, верства листів, записок, які мали підписи Роберта Тейлора, і Бессі Лав, й Енн Гардінґ, від 1935-го й далі в глиб часу. І то був лише горішній шар.

А ще нижче, розсипані по лискучій ковдрі, лежали тисячі світлин — Кларенсових знімків Ела Джонсона, Джона Ґарфілда, Лоуела Шермана й мадам Шуман-Гайнк. Десять тисяч облич витріщалися на мене. Більшість їх перемерла.

Під іще кількома верствами лежали книжки автографів, історії кінофільмів, афіші доброї сотні кінокартин, починаючи з Бронко Біллі Андерсона й Чапліна і, уривчастою метушнею, далі крізь ті роки, коли букет лілій, відомий як Сестри Ґіш, блякнув на екранах, аби доводити імігрантські серця до сліз. І, нарешті, під «Конґом», «Загубленим світом», «Смійся, клоуне, смійся», під усіма павучими королями, напудреними балеринами та загубленими містами я побачив…

Черевик.

Той черевик належав ступні. Ступня, викручена, належала кісточці. Кісточка — нозі. І так далі, все вище по тілу, аж поки я побачив обличчя — останньої істерії. То був Кларенс, якого жбурнули на підлогу й закидали стома тисячами каліграфічних текстів, утопили в потоках стародавньої реклами й ілюстрованих пристрастей, які могли б зламати й знищити його, якби він не впав додолу вже мертвий.

Його вигляд підказував, що він міг померти від раптової зупинки серця. Найпростіше пояснення причини смерті. Очі були широко розплющені, як на фото зі спалахом, рот роззявлений, мов заклякле запитання: «Що ви робите з моєю краваткою? З моєю горлянкою? З моїм серцем?! Хто ви?»

Десь я читав, що, коли гине смертельно поранена людина, її сітківка фотографує вбивцю. Якби ту сітківку виокремити й занурити в фотоемульсію, з пітьми постало б лице кілера.

Кларенсові дико розплющені очі благали, щоб їхню сітківку вилучили. У кожному його оці закарбувалося обличчя вбивці.

Я стояв і тільки витріщався посеред того потопу мотлоху. Забагато! Кожна тека була розсипана, сотні світлин пожмакано. Афіші позривано зі стін, книжкові шафи потрощено. Кларенсові кишені вивернуто. Жоден грабіжник ніколи не доходив до такого звірячого бешкету.

Кларенс, який боявся загинути під колесами машини й завжди чекав на зелене світло, аж поки ніде не буде видно жодного авто, аби він міг безпечно перенести через вулицю своїх щирих друзів, свої улюблені альбоми славетних облич.

Кларенс.

Я оглядівся, без надії сподіваючись знайти бодай якусь зачіпку, аби зберегти її для Крамлі.

Шухляди Кларенсового письмового стола були висмикнуті, а їхній вміст розсипано.

На стінах лишилося кілька світлин. Мої очі поблукали й зупинилися на одній із них.

Ісус Христос на задвірку Голготи.

Світлина підписана: «Кларенсові. МИР від одного-єдиного І.Х.».

Я вийняв її з рамки і запхнув собі до кишені.

Й обернувся, щоб утекти. Серце моє закалатало, коли я уздрів останнє. І схопив.

Коробку сірників із «Браун-Дербі».

Щось іще?

«А я? — обізвався Кларенс, геть задубілий. — Мені допоможи!»

«Ох, Кларенсе! — подумав я. — Коли б я тільки міг!»

Моє серце так гупало в грудях, що я боявся, аби його хто не почув. І вивалився з дверей назовні.

Побіг, геть від будинку.

«Не біжи!». Я зупинився.

Як побачать, що ти біжиш, то вийде, що це ти вбив людину! Іди поволі, постій. Виблюй. Я спробував, але зринули тільки сухі корчі й давні спогади.

Вибух. 1929.

Біля мого будинку з розтрощеної автівки викинувся чоловік, волаючи: «Я не хочу помирати!»

І я стою на ґанку, зі мною тітка, притисла мою голову до своїх грудей, щоб я не чув.

Чи коли мені було п’ятнадцять. Автівка розтрощена об телефонний стовп, люди розбиваються об стіни, пожежні гідранти, картинка-загадка роздертих тіл і розкиданої плоті…

Або ще…

Вигоріла машина, звугліла постать сидить гротесково випростана за кермом, спокійна всередині своєї руїни, вугільної машкари, спалені пальці прикипіли до керма…

Або ще…

Зненацька мене роздушили книги, та фотографії, та підписані картки…