Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

Бредучи безбач, я наштовхнувся на стіну й навпомацки став просуватися безлюдною вулицею, дякуючи Богові за безлюдність, аж поки налапав те, що видалося мені телефонною будкою, і дві хвилини порпався в кишенях, вишукуючи п’ятицентовик, що весь час там лежав. Укинув його в щілину, набрав номер.

І саме тоді, коли я набирав Крамлі, з’явилися чоловіки з мітлами. Повз мене промчали два студійні фургони й старий пошарпаний «Лінкольн» — прямуючи до Бічвуд-авеню. Ось, на розі, звернули до Кларенсового будинку. Уже сам їхній вигляд змусив мене зібгатися гармошкою в тій будці. Чоловік, котрий сидів у «Лінкольні», був чи не док Філіпс, але я так силкувався сховатись, опускаючись навколішки, що й не міг би сказати напевне.

— Дай я вгадаю, — промовив голос Крамлі зі слухавки. — Хтось справді помер?

— Звідки ти знаєш?

— Заспокойся. Коли я прибуду туди, чи не буде вже запізно, бо знищать усі речові докази? Де ти? — Я сказав йому, де. — Там є близенько ірландська пивничка. Зайди, посидь. Я не хочу, щоб ти стирчав надворі, на видноті, якщо все так погано, як ти кажеш. Сам ти живий-здоровий?

— Я вмираю…

— Не смій! Чим я заповню мої дні, як тебе не стане?

За півгодини Крамлі знайшов мене застряглого у дверях тієї ірландської пивнички й подивився на мене з виразом глибокого відчаю та батьківської любові, і любов та заступила відчай на його обличчі, мов ото хмари пролітають понад літнім краєвидом.

— Ну, — буркнув він, — то де ж тіло?

Двері Кларенсового бунґало стояли прочинені, от ніби хто навмисне лишив їх незамкненими.

Ми їх штовхнули.

І стали посеред Кларенсового помешкання.

Воно було спустошене, але не таке порожнє, як була Роєва оселя.

Усі книжки знову були в книжкових шафах, підлога чиста, ніяких подертих листів. Навіть заведені в рамці великі світлини, більшість їх, знову висіли на своїх стінах.

— О’кей, — мовив Крамлі. — А де ж увесь той мотлох, про який ти казав?

— Стривай!

Я відкрив одну шухлядку з картотеки, що мала чотири верстви. Там лежали пожмакані й подерті світлини.

Відкрив шість картотек, аби довести Крамлі, що розказане йому не було моїм маренням.

Кожна картотека була напхом напхана перетоптаними, знівеченими листами.

Тільки однієї речі бракувало.

Тіла, Кларенсового.

Крамлі втупився в мене.

— Вір мені! — сказав я. — Він лежав точнісінько на тому місці, де стоїш ти.

Крамлі переступив через невидиме тіло. Він, за моїм прикладом, перебрав іще деякі картотеки, аби тільки вгледіти подерті картки, потовчені молотком чи дрючком світлини, розсовані чимдалі від очей. Тяжко, мов молотом по ковадлу вдарив, він зітхнув і похитав головою.

— Можливо, десь-колись, — мовив він, — ти втелющишся, хай і здуру, в щось таке, що клеїтиметься купи. А наразі що? Тіла немає, то що я можу вдіяти тут? Звідкіля нам знати, чи не поїхав він у відпустку?

— Він ніколи вже не повернеться.

— І хто це каже? Хочеш зайти до найближчого відділку й написати заяву? Ну, прийдуть, глянуть на понищені матеріали в картотеках, здвигнуть плечима, скажуть, що на одного божевільного стало менше в голлівудській психушці, поділяться своєю думкою з господарем помешкання і…

— З господарем? — мовив чийсь голос позаду нас.

На порозі стояв старий чоловік.

— Де ж Кларенс? — запитав він.

Тут я заговорив, швидко-швидко й недоладно. Набелькотав усячини і про 1934-й, і про 1935-й роки, та як я гасав на своїх роликах, а за мною гнався В. К. Філдс, маніяк із ціпком, та як Джін Гарлоу поцілувала мене в щічку біля ресторану «Вандом». Як від того поцілунку ролики повипивалися з гнізд і не бажали мене возити, отож я й пошкандибав додому, осліплий до транспорту, оглухлий до своїх дружків.

— Гаразд, гаразд, я зрозумів! — старий лютим поглядом оглянув кімнату. — На злодіїв ви не схожі. Але ж Кларенс так живе, ніби жадібна до фотографій юрба от-от накинеться на нього й зґвалтує. Отож…

Тут Крамлі вручив йому свою візитівку. Старий, тільки глипнувши на неї, так і зціпив свої вставні щелепи.

— Не хочу я клопоту на свою голову! — запхикав він.

— Не турбуйтесь. Кларенс боявся, тому й покликав нас. Ми й прийшли.

Крамлі роззирнувся надовкола.

— Хай Сопвіз зателефонує мені. О’кей?

Старий скривився, розглядаючи візитівку.

— Венеціанська поліція? То коли ж вони все там у себе почистять?

— Що?

— Ті їхні канали! Сміття! Ох і канали…

Крамлі спрямував мене на вихід.

— Я цим займуся.

— Чим? — зчудувався старий.