Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

— Так, — мовила Констанс і трохи помовчала. Млинець упав на сковорідку. — Таки було.

Док Філіпс підійшов до лівого зап’ястя І.Х. Ґрок — до правого.

І.Х. волів не дивитися на них, бо задивився на туман високо в небі.

Потім він обернув свої зап’ястя догори й так тримав їх, аби вони могли бачити, як його життя скрапує з тих свіжих стигматів.

— Обережно! — мовив він.

Я вийшов з освітленого кола. Маленька дівчинка пішла слідом за мною, мало-помалу знову стаючи жінкою.

— Куди ти зараз? — спитала мене Констанс.

— Я? А назад у часі. Я ж бо знаю, хто крутить звукомонтажний апарат — мувіолу. А що робити тобі? Ось тутечки є кава й дещо на зуб. Посидь. Я хутко повернусь.

— Як не знайдеш мене тут, — сказала Констанс, умостившись за надвірним столиком для статистів і крутячи в руках пампушку, — то пошукай біля чоловічого спортзалу.

Самотою пірнув я в пітьму. Утікав від місць, куди всі тиснуться, де всі чогось шукають. Націлився я на таку місцину на території кіностудії, куди мене досі ще ні разу не заносило. Там зберігалися давно минулі дні. Ховався там зафільмований дух Арбутнота й, можливо, навіть я — хлопчак, котрий опівдні тиняється по студійних закапелках.

Отак я йшов.

І зненацька пошкодував, що лишив позаду те, що зосталося від сміху Констанс Реттіґан.

Пізнього вечора кіностудія розмовляє сама з собою. Якщо ви підете отими темними алеями повз будівлі, де редакторські кімнати на горішніх поверхах шепочуться, та ревуть, та горланять, та перемовляються-перебазікуються — до другої, чи й третьої, чи навіть до четвертої ранку, — то розчуєте, як у повітрі повз вас пролітають колісниці, чи як вітер жене пісок по занечищеній духами пустелі Бо Джеста, чи як курсує туди-сюди транспорт на Єлисейських полях, з усіма французькими клаксонами та лайливими вигуками, чи як Ніагара звергається зі студійних веж у кіноплівкові склепіння, чи як Барні Олдфілд, під час останньої втечі, жене свого перегонового автомобіля довкола Індіанаполіса під крики безликих юрб, а вже як пройдете трохи далі в тій пітьмі, то там хтось якраз спускає з ланцюга псів війни, й ви вчуєте, як трояндовими пуп’янками розпукуються Цезареві рани під його тогою, чи як Черчіль гвалтує повітря звуковими хвилями, десь тоді, як Баскервільська Собака валує понад вересовищами, а люди-сови невтомно трудяться протягом цих тінявих годин, бо віддають перевагу мувіолам і метеликовому мерехтінню екрана, й широкоплановому коханню, а не людям, котрі застрягли опівдні, мов на мілину сіли, ошелешені дійсністю, що там, за цими стінами. Це ж бо затяжне запівнічне зіткнення похованих голосів і втраченої музики, спійманих у часовій хмарі поміж будівлями й випущених із високих розчахнутих дверей чи вікон тоді, коли тіні режисерів-монтажерів зависають на блідих стелях, схилившись над закляттями. Тільки на світанку стишуються ті голоси й завмирає музика, бо тоді ті, які усміхаються з ножами в руках, вирушають нарешті додому, аби не зіткнутися з першим транспортом реалістів, який посиплеться о шостій ранку. І лиш як вкотре заходитиме сонце, знову пробудяться оті голоси й музика забринить ніжними акордами або зареве-заголосить какофоніями, коли світлячкове світельце з мувіольних екранів поплине по обличчях спостерігачів, запалюючи їм очі й підказуючи наявність бритв у їхніх піднятих пальцях…

Саме отакою алеєю з будівель, звуків та музичних мотивів я поспішав цієї хвилини, нічим не переслідуваний і задивлений угору, тоді як Гітлер скаженів, тікаючи зі сходу, а совєтське військо співало, навсупереч тихим високим нічним вітрам, на захід.

Я став, аж гойднувшись за інерцією, і витріщився на… редакторську кімнату Меґґі Ботвін. Двері були розчахнуті.

— Меґґі! — гукнув я.

Тиша.

Східцями вийшов я на ґанок, прямуючи до миготливо-світлячкового світла, де, затинаючись, скрекотала мувіола, а на високій стелі блимали тіні.

Довгу мить я стояв і дивився з ночі на те єдине в цілому світі місце, де життя крають на шматочки, складають докупи, а тоді знову розшматовують. Де ти не раз і не два переробляєш життя, аж поки не зробиш його як треба. Позираючи на маленький екранчик мувіоли, обертаєшся до підвісного двигуна й квапишся уперед разом із тим люто-ляскотливим клацанням, поки плівка протискається, пролазить, завмирає, щось змальовує… та й мчить далі. Як повитріщаєшся з півдня в мувіолу, в тім підземнім мороці, то вже майже й повіриш, що, хай-но ступиш крок за ці межі, життя так само собою й переробиться на краще, відмовиться від своїх безглуздих незлагод і пообіцяє, що надалі поводитиметься як слід. Попрацюєш кілька годин із мувіолою — і додасться тобі оптимізму, бо тут ти можеш переробити свої дурощі, повідтинати їм ніжки. Хоча з часом виробляється спокуса більше ніколи не виходити на світло дня.