Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

Востаннє подивився я нагору, на Нотр-Дам, репрезентований самим фасадом. Хоч би хто був той, хто ліз туди, мав вже досі й вилізти на дах.

Далеко звідси, за півконтиненту, юрба на Голготі розгулялася, мов футбольна команда на суботній вечірці.

«І.Х.! — подумав я. — Якщо ти не тут, то де?»

Ті, кого послано обшукати Голготу-Кальварію, шукали не дуже добре. Вони як прийшли сюди, так і пішли собі, й пагорб стояв безлюдний під зорями. Тут порядкував вітер, ганяючи порох поперед себе та довкола основ тих трьох хрестів, які, у своєму панівному становищі, почувалися так, ніби то саме навколо них і розбудувалася студія.

Я підбіг до підніжжя центрального хреста. Стояла така пітьма, що я нічого не міг розгледіти там нагорі. Тільки одблисками доходило сюди якесь світло з того далека, де Ірод Антипас правив, де Фріц Вонґ шалів-марив, а римляни марширували, великою пивною хмарою, від Гримерних до Судового майдану.

Хитаючись, торкнувся я хреста й гукнув наосліп:

— І.Х.!

Тиша.

Погукав знову, тремким голосом.

Повз мене тихо прошурхотіло невеличке перекотиполе.

— І.X.! — майже зарепетував я.

І тут нарешті зійшов до мене глас із небес.

— Нікого під таким іменем немає ні на цій вулиці, ні на цьому пагорбі, ані на цьому хресті, — сумовито промимрив голос із пітьми.

— Та хоч би хто ти був, а злізь сюди, хай тобі абищо!

Я облапував хрест, вишукуючи якихось щаблів чи приступок та жахаючись пітьми надовкола.

— І як ти туди видерся?

— Є там драбина, і мене тут не прицвяховано. Просто тримаюсь за кілочки, та є ще якась підпірка для ніг. Тут, нагорі, так тихо-мирно. Іноді я тут постую-пісникую по дев’ять годин, за гріхи мої.

— І.Х.! — знову загукав я. — Я тут не встою. Мені страшно! Що ти там робиш?

— Спокутую всі свої сінники, свої пух та пір’я, в яких тільки качався-викачувавсяя, — мовив небесний голос І.Х. — Чи ж ти бачиш, скільки того пір’я падає додолу, мов сніг? Щодня, як тут одпрацюю, я йду на сповідь. Десять тисяч жінок маю відмолити. Подаю на сповіді всі точні мірки, де в котрої які сідниці чи перса, які в неї стогни-стогони, аж у панотця закипає під пахвами! Ну, хай я лазив вище шовкових панчіх, то хай і в духівника мого пульс так зачастить, щоб він аж комірця того свого кільцевого рвонув і розірвав. Ну, хай там як, а наразі я отут вишу і ніякої води не сколочу. Стережу ніч, а вона — мене.

— Вона й мене стереже, І.Х. Я боюсь темнот на алеях і в Нотр-Дамі, де я оце допіру лазив.

— Обходь те місце десятою дорогою! — несподівано люто мовив І.Х.

— А чому? Ти дивився на соборні вежі цього вечора? Бачив там щось?

— Ти просто не потикайся туди. Там небезпечно.

«Та вже й сам знаю», — подумав я. І запитав, зненацька роззирнувшись надовкола:

— А що ще ти бачиш, І.Х., за дня чи вночі, там нагорі?

I.X. швидко зиркнув десь туди, в густі тіні.

— А що, — притишено запитав він, — можна побачити в порожній студії, о такій пізній порі?

— Багато чого!

— Авжеж! — І.Х. крутнув головою на південь, на північ і знову назад. — Таки багато чого!

— А в ніч на Геловін, — понесло мене, — тобі не довелося бачити… — я кивнув головою на північ, якихось п’ятдесят ярдів од Голготи, — драбину на мурі? І чоловіка, котрий дерся туди?

І.Х. задивився на мур.

— Злива була тої ночі. — І.Х. підвів обличчя до неба, мов щоб відчути оту грозу. — Хто ж такий безклепкий, щоб полізти туди в грозу?

— А ти?

— Ні, — заперечив І.Х. — Мене навіть тут немає, цієї хвилини!

Він простер свої руки, вхопився за рамена, похилив голову й заплющив очі.

— І.Х.! — гукнув я. — Тебе дожидають у павільйоні № 7!

— Хай собі дожидають.

— А Христос прийшов саме вчасно, трясця тобі в печінки! Бо світ покликав. І Він явився!

— І ти віриш у все те патякання?

— Так! — Мене аж самого вразило, з якою пристрастю я вибухнув цим словом, щоб дійшло до його увінчаної терновим вінцем голови.

— Ну й дурень.

— Ні, я не дурень! — Спробував уявити, що сказав би Фріц, якби опинився тут, поруч, але ж на оцьому місці стояв тільки я сам-один, тож довелося мені сказати більше: — Це ж ми самі явилися, І.Х.! Ми, вбогі, дурні людські створіння. Але воно байдуже, хто явився: чи Христос, а чи ми самі. Світ, чи то Бог, потребував нас, щоб ми побачили світ і пізнали його. От ми й явилися! Але ж ми змішалися, забули, які ми невіри, то й не могли пробачити самим собі, що накоїли отакого безладу. Тож і явився Христос, після нас, аби сказати те, що ми й самі знати мали б: пробачайте! Робіть далі свою роботу. Отож Христова ява — то просто ми, тільки знову й знову. І ми продовжували являтися дві тисячі років, усе більше й більше нас, переважно потребуючи прощення самим нам. Та я б закляк навіки, якби не міг прощати самому собі всі ті дурні витівки, що я коїв у житті. Й оцієї хвилі ти висиш, почепившись отам, на дереві, сам себе ненавидячи, авжеж, ти там теліпаєшся, прицвяхований до хреста, лише тому, що ти сам себе жалієш, лише тому, що ти — свиноголовий дурний трагідраматичний ледачий гольтіпака! Тож злазь мені зараз-таки додолу, поки я не видерся туди до тебе та не поодкушував твої брудні кісточки!