Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

Тиша.

Ось я обійшов довгу смугу фанери. Хтось таки сидів там, освітлений зоряним сяйвом, невиразна проява, що звісила свої ноги з різьбленого кафедрального фасаду: достеменно там, де півжиття тому був сидів той калічний дзвонар.

Чудовисько!

Воно дивилося на місто, на мільйон вогнів, що простяглися на чотириста квадратних миль.

«І як ти сюди добулося? — подумки чудувався я. — Як утрапило сюди? Прослизнуло повз сторожа біля воріт? А чи… перелізло через стіну?! Так! Драбина й цвинтарний мур!»

І почув я удари молотка. Почув, як тягнуть тіло. Як загрюкнулося віко скрині. Спалахнув сірник… Заревів крематорій…

Я затамував дихання. Чудовисько обернулося й витріщилося на мене.

Тут я спіткнувся і мало не впав із карниза. Але вхопився за одну з ґарґулій.

Чудовисько вмить зірвалося на рівні ноги.

Його рука вхопила мою руку.

На один подих ми захиталися на карнизі собору. Я вичитав із його очей страх переді мною. А Звір вичитав із моїх — страх перед ним.

Потім він відсмикнув свою руку, от ніби щось її несподівано обпекло. Хутко позадкував від мене. Напівзігнуті, поставали ми один проти одного.

Я дивився у те страхітливе обличчя, у ті очі — вічно ув’язнені в цій їхній паніці; видивлявся на покраяний рот — і думав: «Чому? Чом ти не дозволив мені впасти? Або чом не зіштовхнув? Це ж ти приходив із молотком, хіба ні? Це ж ти прийшов, щоб знайти і розтрощити жахливу глиняну голову, яку виліпив Рой? Тільки ти здатен на такі дикі вчинки! Чому ж ти врятував мене? Чому я лишився живий?»

Жодної відповіді не могло бути. Щось забряжчало внизу. Хтось там ліз нагору по драбині.

Чудовисько видало великий гучний шепіт:

— Ні!

І втекло через високий ґанок. Його ноги затупотіли по розхляпаних дошках. Пил посипався вниз, у ту соборну пітьму.

Чути було: той хтось усе ще лізе нагору. Слідом за Чудовиськом я подався до іншої, дальшої драбини. Востаннє озирнулося воно на мене. Його очі! Що? Що ж там було такого з його очима?

А були вони і такі, й не такі, і нажахані, й примирливі, на одну мить зосереджені, а на іншу — якісь збентежені. Ось його рука майнула в темному повітрі. Якусь мить я думав: зараз воно гукне, крикне, заверещить на мене. Але тільки чудний здушений видих зірвався з його уст. А далі я розчув чап-чалап униз по драбині: крок за кроком Чудовисько віддалялося від цього горішнього нереального світу до ще жахливіш нереального світу долішнього.

Спотикаючись, я подався слідом. Ногами я збивав порох і тиньк. Усе це сипалося, мов пісок, крізь такий собі велетенський пісочний годинник, накопичуючись там, далеко внизу, біля хрестильниці. Планки під моїми ногами торохтіли й хиталися. Вітер хляпав довкола мене всією соборною парусиною, от ніби велика пташина зграя лопотіла крильми, летючи у вирій, і з кожним кроком мене стрясало, мов що хотіло струснути мене додолу, і з кожним таким струсом чи то крик переляку, чи проклін виривався мені крізь зуби. «Боже мій! — думав я. — Я і він, той монстр, на одній драбині, тікаємо — а від кого?»

Я зиркнув угору. Ґарґульї розтали в пітьмі. Лишився я сам-один. Поночі спускаюсь та й міркую: «А що, як воно чигає на мене там, долі?»

Я так і похолов. Глянув униз.

«Якщо зірвусь і впаду, — подумалося, — то летітиму додолу з рік, поки не вдарюся об підлогу!» Якому святому помолитися б? Тільки одного-єдиного святого я знав. Тож його ім’я й зірвалося з моїх уст:

— Крамлі!

«Міцно тримайся! — мовив мені Крамлі, десь зі свого далекого далека. — Зроби шість глибоких вдихів!»

Усмоктав я скількись того повітря, але видихатися назад, із мого рота, воно чогось не хотіло. Геть прибитий, я глипнув на вогні Лос-Анджелеса, як гарно розпросторилися вони на ті свої чотириста квадратних миль світла й транспорту, і всі ж ті люди отам-о такі гарні, і так їх багато-пребагато, та жодного немає ось тутечки, аби допомогти мені спуститися… А вогні! Вулиці за вулицями, море світла!

І десь далеко-далеко, на самому краєчку світа, привидівся мені довгий темний приплив, як він накочується на недосяжний берег.

— Тіла… в буруні… — прошепотіла Констанс.

І це допомогло мені. Я заквапився вниз і знай рухався, із заплющеними очима, більш не позираючи у ту безодню, аж поки не ступив на підлогу, а там став чекати, що ось зараз на мене накинеться Чудовисько і схопить своїми ручиськами, аби вбити — не врятувати.

Але ніякого Чудовиська там не було. Тільки порожня хрестильниця, що зібрала з півпінти соборної порохні, та погаслі свічки, та ще дух ладану.