Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

Залунало щось таке, ніби зграя тюленів розгавкалася поночі. І.Х., закинувши голову назад, хапав повітря, аби мати чим висміятися.

— Ну й спічуху ти штурхонув, дарма що страхопуд!

— Та не бійся мене, пане-добродію! Себе самого бійся, Ісусе, св. Христе!

Тут якась ніби одинока крапля дощу впала мені на щоку.

Ні, не дощ. Я торкнув щоку пальцем, лизнув пучку. Солона.

А І.Х. нагорі, похилившись, витріщався на мене вниз.

— Боже! — він був по-справжньому приголомшений. — Ти справді вболіваєш!

— Свята правда. Та якщо я піду звідси, то сюди примчить Фріц Вонґ, із нагайкою!

— Пхе, дуже я боюся його явлення. Боюся тільки твого відходу.

— Ну, то й злазь! Хоча б заради мене.

— Заради тебе!? — стиха вигукнув він.

— Ти ж тамечки, високо. Скажи, що бачиш ти у павільйоні № 7?

— Наче вогонь горить. Таки так.

— То там вугілля горить, І.Х. — Я простяг руку, щоб дотягтися до основи хреста й, лагідно посуваючи руку вгору, сягнути отієї постаті, яка висіла там, задерши голову догори. — І ніч уже спливала, й човен уже підпливав до берега — до того чуда з рибою, і Симон, званий Петром, а з ним і Хома, і Марк, і Лука, й уся решта підійшли до вогнища, де смажилася риба. І це…

— …була Вечеря після Останньої Вечері, — домимрив за мене І.Х., мовби звертаючись до сузір’їв небесних. І я побачив плече Оріона над його плечем. — Ти зробив це!?

Він зворухнувся. А я провадив тихо:

— І навіть більше! Я вже маю істинне закінчення для тебе, такого досі ще не знімав ніхто. Вознесіння.

— Цього ніхто не втне, — пробурмотів І.Х.

— Послухай!

І я сказав:

— Коли вже час приспів для Відходу, Христос торкається по черзі кожного свого учня й тоді відходить понад берегом, геть від камери. Поставте камеру низько, на пісок, і глядачеві здаватиметься, ніби Спаситель береться нагору, на довгий пологий схил. А вже коли сходить сонце, і Христос рухається до небокраю, пісок спалахує ілюзією видимості. Неначе магістралі чи пустелі, де повітря розпадається міражами, постають і падають уявні міста. Ну, а коли Христос уже майже дійшов до вершини піщаної дюни, повітря завібрує спекою. Його постать плавиться, розсипається на атоми. І Христос уже й відійшов. Сліди, що він лишив у піску, вітер піском і засипає. Оце і є твоє друге Вознесіння, яке відбувається після Вечері, що після Останньої Вечері. Його учні плачуть і розходяться хто куди — по всіх містах світу, аби проповідувати прощення гріха. А коли розпочинається ще один, наступний новий день, тоді і їхні сліди замітає світанковий вітер. КІНЕЦЬ.

Затамувавши віддих і притлумивши серце, я чекав.

І.Х. зачекав і собі, а тоді, чудуючись, мовив тихо:

— Я спускаюся додолу.

Висока заграва жбухала з виставлених наперед дверей очікування, а за ними — і статисти, й риба смажиться на деревному вугіллі, й Шалений Фріц аж підскакує, і всі ждуть.

Коли ми з І.Х. підійшли, там, де починається алея, стояла якась жінка. Стояла силуетом проти світла, сама лише темна постать.

Забачивши нас, вона кинулася вперед, а тоді вклякла, упізнавши І.Х.

— Добра підлива! — мовив І.Х. — Це ж та жінка, Реттіґан!

Очі Констанс заметалися — від І.Х. до мене, тоді знову на І.Х. — майже несамовито.

— Що ж мені тепер робити? — запитала вона.

— Що…?

— Це був такий шалений вечір. Ще лиш годину тому я плакала над якоюсь жахливою світлиною, а тепер… — вона втопила погляд в І.Х., й очі її стали вільною хвилею, — після того, як я всеньке життя мріяла зустріти вас. І ось ви тут, переді мною!

Вагота власних слів змусила Констанс поволі опуститися навколінці.

— Благослови мене, Ісусе! — прошепотіла вона.

І.Х. відсахнувся, от ніби злякався, що накликав постання з мертвих.

— Устань, жінко! — заволав він.

— Благослови мене, Ісусе! — не відступалася Констанс. І додала, майже сама собі: — О Господи, мені знову сім рочків, і на мені біла сукенка до першого мого причастя, і це великодня неділя, і світ сьогодні такий хороший… а завтра й споганіє.

— Устань, молодице, — уже м’якше мовив І.Х.

Але вона ані руш — тільки очі заплющила, чекаючи.

Уста її повторили, пантомімою:

— Благослови мене.

І нарешті І.Х. поволі, змушений прийняти й лагідно приймаючи, простер руку й поклав їй на голову. Від того легкого доторку знову з очей її полилися сльози, а вуста затремтіли. Ось її руки злетіли вгору, аби ще на мить затримати дотик його рук до її голови.

— Благословляю тебе, дитя, — тихо мовив І.Х.