Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

Виголосивши свою промову, Констанс так і лишилася стояти, от ніби стіни студії мали цієї ж миті й опасти, мов припливна хвиля.

— Ото не ходи туди! — ще раз застерегла вона.

Тут ми розчули якісь тихі оплески.

То нічний полісмен, стоячи за орнаментом іспансько-залізного плетива, плескав у долоні й усміхався.

— Я тільки на хвильку туди, Констанс, — попросився я. — Ще покручуся тут який місяць та й подамся на південь — роман свій дописувати.

— А можна й мені з тобою? Ще б одну мандрівочку до Мехікалі, Калексіко, південніш Сан-Дієґо, майже до Ермосільйо… купання при місяці голяка… Ха, ні! Ти ж будеш у своїх обстріпаних шортах!

— Хотів би я, Кон-стан-ці-я! Але ж там будемо тільки ми з Пег, себто Пеґ зі мною.

— Ну то що ж, хай йому дідько. Поцілуй мене хоч зараз — разі гаразд!

Я завагався, тож вона мене так цмокнула, що цим поцілунком могла б розігріти автономну опалювальну систему цілого будинку.

Ворота відчинилися перед нами.

Двоє божевільних сновид опівночі, ми й заїхали на той «цвинтар».

Коли ми під’їхали до просторого майдану, переповненого товкотнечею легіонерів та купців, до нас великими стрибками прискочив Фріц Вонґ.

— У Бога в душу!.. Ми тут усі налаштувалися на твою сцену. А того п’яничку баптисто-унітарія корова язиком злизала! Чи ж відомо тобі, де він заліг, заховався, той сучий син?

— А ви телефонували Еме Семпл МакФерсон?

— Та вона ж упокоїлася!

— Ну, то до Святих Трясунів. Або до універсалістів Менлі Пі Голла. Або ще…

— Боже мій! — ревнув Фріц. — Та вже ж опівніч! І всі ці заклади зачинені.

— А Голготу обнишпорили? — підказав я. — Він туди вчащає.

— Голготу! — бурею метнувся від нас Фріц. — Обнишпорте Голготу! Гетсиманію! — Фріц заблагав до зірок. — Боже, навіщо нам цей затруєний Манішевіц? Хто-небудь! Збігайте позичте два мільйони сарани для завтрашньої кари єгипетської!

Кілька асистентів так і метнулися — хто куди. То й я рушив геть, коли це Констанс хап мене за лікоть.

Очі ж мої саме шастали фасадом Нотр-Даму.

Констанс угледіла, куди я задивився.

— Не лізь туди, нагору! — прошепотіла вона.

— Таж чудова місцина для І.Х.!

— Там, нагорі, є сам лише фасад, а тилової стіни немає. Перечепишся через щось — і гупнеш, мов один із тих каменів, які отой горбань жбурляв у юрбу.

— Так то ж у фільмі, Констанс!

— А ти що думаєш, це — справжнє?

Констанс затремтіла. Я затужив за старою Реттіґан, котра весь час сміялася.

— Я оце тільки-но щось там завважила, на дзвіниці.

— Можливо, то І.Х.? — припустив я. — Поки вся решта обшукує Гелготу, чом би мені не глянути, що воно там таке?

— А я думала, ти боїшся висот.

Я невідривно спостерігав, як тіні шугають нотр-дамським фасадом.

— Клятий дурню. То й лізь. Зніми Ісуса звідтіля, — промимрила Констанс, — поки він не обернувся ґарґульєю. Врятуй Ісуса!

— Він врятований!

Віддалившись на сто футів, я озирнувся. Констанс уже гріла руки над багаттям римських легіонерів.

Перед самим Нотр-Дамом я завагався, боячись двох речей: як увійти туди та як видертися нагору. А тоді вражено обернувся, щоб краще принюхатися. Зробив глибший вдих, потім видихнув.

— Гарне мені горе! Ладан! І дим від свічок! Хтось тут побував — І.Х.?

Я пройшов до приміщення й зупинився.

Десь там, високо, на риштованні, рухалося щось масивне.

Я примружив очі, вглядаючись у щілини поміж брезентами, планками, клеєною фанерою фронтонів, тінями ґарґулій, силкуючись розгледіти, чи й справді бодай щось ворушиться там, у тій кафедральній пітьмі.

І думав: «А хто ж палив ладан — воскурював фіміам? І як давно вітер загасив свічки?»

Порох, тонкий пил сіявся аж ген згори.

«І.Х.? — подумав я. — Якщо ти впадеш, то хто спасе Спасителя?»

Якась мовчанка відповідала моїй мовчанці.

Отже…

Боже число, один страхопуд має видертися нагору, щабель за щаблем, усе вище крізь темряву, потерпаючи, що ось зараз гримнуть оті великі дзвони й скинуть мене у смертельне падіння. Я міцно заплющив очі й поліз.

На вершині Нотр-Даму я довго стояв, намагаючись притримати серце руками, аби не калатало так дуже, вже шкодуючи й кленучи себе за те, що виперся так високо, й бажаючи опинитися внизу, де широка лава римлян, добре освітлених і напомпованих пивом, бурхливо котилася, усмішками вітаючи Реттіґан, королеву-гостю.

Якщо я зараз упаду звідси й загину, думалося мені, то ніхто з них нічого й не розчує.

— І.Х.! — тихо гукнув я в пітьму.