Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

— Той клятий Рікардо. Змусив мене почутися старою. І та клята світлина того бідолашного безнадійного чоловіка.

— Так, те обличчя… — сказав я. І додав: — Сопвіз.

Адже Констанс стояла саме на тому місці, де кілька вечорів тому стояв Кларенс Сопвіз.

— Сопвіз? — спитала вона.

Ведучи машину, Констанс розтинала вітер своїм голосом:

— Життя — мов спідня білизна. Його теж слід міняти двічі на день. Цей вечір скінчився, і я хочу його забути.

Вона витрусила рештки сліз з очей, ще й зиркнула вбік, щоб побачити, як вони дощиком відлітають геть.

— Оце так я й забуваю. Отак позбуваюся пам’яті. Бачиш, як легко?

— Ні.

— А ти бачив тих дівуль, котрі мешкали на горішньому поверсі будинку, де й ти проживав кілька років тому? Як після великої гульні в ніч на суботу вони викидали свої нові сукні з даху, аби всім довести, які вони багаті, що їм начхати, що завтра ще кращі куплять? Яка велика омана: поскидали з себе та й повикидали сукні, а тоді стоять, гладкими чи худими сідницями світячи, о третій ранку на даху та й видивляються на цілий сад суконь, як вони шовковими пелюстками летять за вітром, падаючи на безлюдні двори та вулиці. Правда?

— Так!

— Оце ж і я така. Цей вечір, «Браун-Дербі», того бідолашного сучого сина — усе це, разом із моїми слізьми, я викидаю геть!

— Цей вечір ще не сплив. І ти не могла забути оте обличчя. Впізнала ти Чудовисько чи ні?

— Господи Ісусе. Ми з тобою опинилися на межі першого справді великого бою важковаговиків. Відступись!

— То ти таки впізнала його?

— Його неможливо розпізнати.

— Він має очі. А очі не змінюються.

— Відступись! — верескнула вона.

— О’кей, — буркнув я. — Відступився.

— Ото ж бо, — і ще чимало сліз полетіло крихітними кометками геть. — Тепер я знову тебе люблю, — вона розцвіла усмішкою, яку роздмухував вітер; потік повітря, перевалюючись через вітрове скло, і так і сяк то упорядковував, то куйовдив їй коси, даруючи обом нам ніби якусь холодну купіль.

А від тієї усмішки немов усі кісточки в моєму тілі порозсипалися. «Боже, — подумав я, — та невже ж вона всякчас перемагала, щодня, всеньке своє життя, отими своїми устами, та ще тими зубами, та ще й отими великими удавано-невинними очима?»

— Атож! — засміялася Констанс, прочитавши мої думки. — І глянь сюди! — сказала ще.

Вона різко зупинилася перед студійними ворітьми. І на довгу хвильку задивилася вгору.

— Ах, Боже мій, — мовила вона нарешті. — Ніяка це не лікарня. Це місцина, куди приходять великі, завбільшки зі слона, ідеї, аби тут померти. Такий собі цвинтар для божевільних.

— Цвинтар отам, за муром, Констанс.

— Ні. Спочатку ти помираєш отут, а там — то вже наприкінці й остаточно. А поміж тим і цим… — вона обіруч стисла свої скроні, от ніби щоб голова їй не розлетілася на шматки. — Божевілля. Не заходь туди, хлопчику.

— Та чому?

Констанс повільно підвелася й стала над кермом, аби викричати накипіле воротам, усе ще не відчиненим, і нічним вікнам, закритим віконницями, і чистим стінам, яким на все начхати.

— Найперше вони зводять тебе з розуму. А тоді, як уже довели тебе до повного одуріння, починають переслідувати: за те, що базікаєш опівдні, а ввечері, як заходить сонце, впадаєш в істерику. Беззубий вовкулака-перевертень виє на місяць, що сходить.

Коли ж ти сягнеш якраз моменту щирого божевілля, тебе виженуть з роботи й поширять чутку, буцім ти нерозважлива, нетовариська й позбавлена уяви особа. На всі студії розповсюдять туалетний папір із видрукованим на ньому твоїм ім’ям, аби великі, сходячи на папський престіл, могли виспівувати твої ініціали.

Коли ж ти помреш, вони трястимуть тебе, аж поки розбудять, аби вбити ще раз. Тоді вивісять твого трупа на Поганій Скелі, в О’кей-Оборі чи у Версалі, на задвірку № 10, замаринують тебе у величезному слоїку, мов муляжного ембріона в низькопробно-кровожерному фільмі, куплять тобі щонайдешевший склеп через дорогу навприсядки, викарбують, неодмінно з помилками, твоє ім’я-прізвище на надгробку та й заплачуть крокодилячими слізьми. А тоді й останнє безчестя: ніхто не пам’ятає твого імені у всіх кінокартинах, де ти знявся/знялася у найкращі свої літа. Хто згадає сценаристів «Ребекки»? Хто згадає авторку «Звіяних вітром»? Хто допоміг Веллсові стати Кейном? Спитай хоч кого на вулиці. Таж люди, хай їм всячина, не знають навіть, хто був президентом, коли адміністрацію очолював Гувер!

Отож маємо те, що маємо. Забуто день після попереднього перегляду твого фільму. Боїшся поїхати до батьків у проміжку між двома фільмами. Хто коли чував про сценариста, що побував у Парижі, Римі чи в Лондоні? Усі до всцикання бояться кудись помандрувати, аби великі цабе їх раптом не позабували. Аби їх не позабували? Таж ті великі, сто чортів їм у печінки, ніколи їх і не знали. Понабирають ім’яреків. Дайте мені як там його. Ім’я над заголовком? Власник кіностудії? Достеменно. Режисер? Можливо. Затямте: «Десять Заповідей» створив де Мілль, а не Мойсей. А «Великого Ґетсбі» Ф. Скотта Фіцджеральда? Викуріть у чоловічому туалеті. Винюшіть своїм укритим виразками носом. Хочете, щоб ваше ім’я набрали великими літерами? То вбийте коханця вашої дружини і скотіться східцями з його тілом. Оце ж таке воно, кажу тобі, мерехтіння срібного екрана. Затям: ти — це порожній проміжок перед кожним наступним клацанням проектора. Чи ти завважив усі ті стовпи зі склепіннями за задвірковою стіною студії? А то щоб допомогти стрибунам у висоту перескочити до кам’яного кар’єру. Божевільні дурисвіти наймають і виганяють їх, десять центів за сто їхніх процентів. Їх можна мати-наймати, бо вони люблять кіно, а от ми — ні. Ось що наділяє нас владою. Доведіть їх до пияцтва, а тоді — хап пляшку, викличте катафалк, позичте лопату. Оце ж я й кажу: що таке «Максимус-Філмс»? Цвинтар. А для кого? Та для божевільних, для кого ж бо ще!