Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

— Усі будьте спокійні! Хто може сісти — сядьте. Інші — стійте вільно. До завтра Христос прийде і піде геть. І ось як ми бачитимемо його, коли скінчимо й будемо розходитися додому. Послухайте!

І він зачитав сторінки моєї останньої сцени, слово в слово, сторінка за сторінкою, спокійним, але виразним голосом, і хоч би тобі хто відвернувся чи ногою ворухнув. Мені не вірилося, що це діється насправді. Усі мої слова про світанкове море й чудо з рибою, про дивний блідий образ Христа на березі й про рибу, що смажилася на деревному вугіллі, та як вітер розносив ті гарячі іскри, та як учні тихо, із заплющеними очима, слухали… та як кров Спасителя, коли він неголосно проказував прощальні слова, падала з ран на його зап’ястях на те вугілля, на якому готувалася Найостанніша, після Останньої, Вечеря.

І нарешті Фріц проказав останні мої слова.

Тихий пошепт леготом пролинув по юрбі, скупченню артистів і статистів, по фаланзі, й знову запала тиша, коли Фріц нарешті пішов крізь натовп і опинився поруч мене, а я ж на ту хвилину був напівсліпий від хвилювання.

Фріц вражено витріщився на Констанс, різко кивнув їй, а тоді завмер на мить і, нарешті, викрутив монокль зі свого ока, взяв мою правицю й поклав ту лінзу, мов яку нагороду чи медаль, мені на долоню. І стулив на моноклі мої пальці.

— Сьогодні ввечері, — тихо сказав він, — прийди до мене на розмову.

Це був наказ, була команда і це було благословення.

І він подибав геть. Я тільки дивився йому вслід, міцно стискаючи той монокль у тремкому кулаці. Дійшовши до середини мовчазної юрби, він схопив свій ріг і закричав:

— Гаразд, робіть уже щось!

Констанс узяла мене за руку й повела геть.

Їдучи поволі до «Браун-Дербі», Констанс задивилася на повиті сутінню вулиці й сказала:

— Боже мій! І ти віриш у все це, правда? А як? Чому?

— Усе просто, — відповів я. — Коли я чогось не роблю, то я того чогось не люблю або в нього не вірю. Якщо ти запропонуєш мені написати, скажімо, фільм про проституцію чи алкоголізм, то я просто не зможу цього зробити. Я не купую повій і не розумію п’яниць. Я роблю те, що люблю. Наразі, хвала Богові, це Христос у Галілеї на світанку свого відходу, це прощальні сліди його стіп на березі. Я не надто стійкий християнин, та коли я знайшов ту сцену в Іоанна — чи то І.Х. знайшов її для мене — то я й пропав для всього іншого. Як я міг не написати цього?

— Еге ж.

Констанс так витріщилася на мене, що мені довелося сховати голову в плечі та нагадати їй, показавши вперед пальцем, що вона все ще веде машину.

— Хай йому всячина. Констанс! Я не ганяюсь за грошима. Якби ти запропонувала мені «Війну і мир», я б відмовився. Що, Толстой нікуди не годиться? Та ні ж бо. Просто я його не розумію. Я — вбогий. Але принаймні усвідомлюю, що не спроможуся на цей сценарій, бо не закоханий у цей твір. Найнявши мене для такої праці, ти тільки викинеш гроші на вітер. Кінець лекції. А ось, — сказав я, — і «Браун-Дербі»!

Ми ж його проскочили, тож мусили вертатися назад.

Вечір виявився нікудишній. «Браун-Дербі» майже пустував, а там далі, в закапелку, не видно було східного екрана.

— Прокляття! — буркнув я.

Бо мої очі встигли побачити альков ліворуч. А в алькові був іще менший телефонний куточок, куди надходили дзвінки зарезервувати столик. Там на столику світилася невеличка лампа для читання, і на тім столику, ймовірно, ще кілька годин тому лежав альбом зі світлинами Кларенса Сопвіза.

Лежав там, чекаючи на когось такого, хто прийде викрасти його, знайти Кларенсову адресу й…

«Боже мій! — подумав я. — Ні!»

— Хлопчику, — сказала мені Констанс, — давай замовимо тобі щось випити!

Метрдотель саме подавав рахунок своїм останнім клієнтам. Око в його потилиці вчуло нас, і він обернувся. Коли він уздрів Констанс, його обличчя спалахнуло радістю. Але ось він укмітив і мене, і та його радість де й поділася. Зрештою, я означав недобрі вісті. Це ж я був на вулиці того вечора, коли Кларенс підійшов до Чудовиська.

Метрдотель знов усміхнувся і метнувся через залу, щоб мене знешкодити, але зголодніло заходився обціловувати кожен пальчик Констанс. Вона ж засміялася, відкинувшись назад.

— Немає ж сенсу, Рікардо. Я давно-давно розпродала свої персні!

— То ви пам’ятаєте мене? — вражено запитав він.

— Рікардо Лопес, відомий також як Сем Кан?

— Але ж — хто тоді була Констанс Реттіґан?

— А я спалила своє свідоцтво разом зі своїми трусиками, — тут Констанс показала на мене: — А це…