Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

А коли Слова виповзали з моєї машинки, я більше не міг їх бачити, тож упритул підносив до підсліпуватих своїх вільгих очей, і тут Констанс дельфінихою випорснула з моря, ще одне чудо, вбране в рідкісну плоть, і через моє плече прочитала написане, й видала сумно-щасливий вигук, і зашамотала мене, мов яке цуценятко, радіючи моєму тріумфу.

Я зателефонував Фріцові.

— Де це ти в дідька запропав! — закричав той.

— Заткайся, — я йому лагідно.

І вголос прочитав йому, що написав.

І рибу покладено, щоб засмажилася на деревному вугіллі, й вітер роздмухував полум’я, аж іскри, мов огненні світлячки, розліталися понад пісками, і Христос промовляв, а учні його слухали, а коли засірів світанок, сліди Христові, мов оті яскраві огненні іскри, вітер поніс понад пісками, й він відійшов, а учні порозходилися по всіх куточках світу, і вітри порозмітали й їхні стежки, і не стало й слідів їхніх ніг, і Новий День істинно розпочався — коли скінчився фільм.

Там, на іншому кінці дроту, німував Фріц.

Нарешті він прошепотів:

— Ну й… су… чий… син… ти.

І запитав:

— А коли ти це занесеш?

— За три години.

— Припхайся сюди за дві! — закричав Фріц. — І я розцілую тебе у всі чотири твої щоки. А зараз я розменнію Менні й розіроджу Ірода!

Я поклав слухавку, і тут-таки й задзеленчало.

Це телефонував Крамлі.

— Як твій Бальзак — усе ще Оноре? — поцікавився він. — Чи ти вже став великою Гемінґвеєвою рибиною, що здохла під пірсом, а чайки вже й очистили їй усі кісточки?

— Краме, — зітхнув я.

— Я ще зробив дзвінки, — похвалився детектив. — Але хай ми навіть вишукаємо всі потрібні тобі дані, знайдемо Кларенса, ідентифікуємо потворного з лиця чолов’ягу з «Браун-Дербі», то як нам поділитися усім цим із твоїм другом, схожим на недоладного птаха? Як ми йому це скажем, коли він гасає довкола студії в позичених тогах? І, головне, як висмикнемо його з цього пекла? Чи я маю змайструвати величезний сачок, мов на якого гігантського метелика?

— Краме, — тільки й повторив я.

— Гаразд, гаразд. Маємо і добрі вісті, й кепські. Я задумався про той портфель, що, як ти розповів, твій давній приятель Кларенс загубив біля «Браун-Дербі». Тож я зателефонував у «Дербі» і сказав, що загубив портфель. І пані сказала: «Авжеж, містере Сопвіз, він у нас!»

Сопвіз! Ось воно, Кларенсове прізвище.

— На жаль, так я їй сказав, я, здається, не поклав у портфель своєї адреси. «Адреса тут є, — сказала пані. — 1788 Бічвуд?» Так, підтвердив я. Зараз я по нього й приїду.

— Крамлі! Ти геній!

— Не зовсім. Цієї миті я телефоную з кабіни «Браун-Дербі».

— І? — я відчув, як серце мені впало.

— Портфель пропав. Комусь іще спала на думку та сама блискуча ідея, що й нам. І хтось випередив мене. Ця пані описала його. Судячи з твоїх описів, то був не Кларенс. Коли вона спитала, хто він такий, чолов’яга просто вийшов із тим портфелем. Їй прикро, але з того мало пуття.

— О Боже мій! — вигукнув я. — Це означає, що їм тепер відома Кларенсова адреса.

— Ти хочеш, щоб я поїхав і переказав йому це все?

— Ні, ні. Його схопить серцевий напад. Він боїться й мене, але поїду я. Застережу, щоб десь сховався. Боже, що завгодно може статись. 1788 Бічвуд?

— Точно.

— Краме, ти — сама спритність.

— Завжди такий був, — сказав детектив. — Завжди. Ще мушу поділитися з тобою дивною вістю: люди з Венеціанського відділку ще годину тому сподівалися побачити мене на роботі. Судовий слідчий зателефонував, щоб сповістити, що клієнт не може чекати. Тож ти, поки я працюю, допомагай. Хто ще на студії може знати те, що ми хочемо винишпорити? Себто хтось такий, кому можна довіритись? Хто пережив усю історію студії?

— Ботвін! — вихопилось у мене. Я аж закліпав очима, вражений власною відповіддю.

Меґґі з її мініатюрною вуркотливою камерою! Вона день за днем, рік за роком ловила світ, яким він прокручувався повз неї.

— Ботвін? — перепитав Крамлі. — Підсипся, розпитай. А тим часом, гуляко…

— Так?

— Стережи свої тили!

— Вони в безпеці.

Я поклав слухавку й покликав:

— Реттіґан?

— Я вже завела машину, — сказала Констанс. — Вона чекає на алеї.

Уже надвечір ми хвацько мчали до студії. Прихопивши з собою три пляшки шампану, Констанс щасливо лаялася на кожному перехресті, схилившись над кермом, подібна до тих собачок, які люблять вітер.

— Східці! — кричала вона.

Ми з ревом летіли просто посередині бульвару Ларчмонт, засідлавши розділову рису.