Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

Констанс дала повний газ, і за хвильку ми вже опинилися перед студійними ворітьми.

— О Боже! — видихнула Констанс, глянувши вгору. — Ненавиджу лікарні.

— Лікарні?!

— Ці приміщення переповнені недіагностованими хворобами. Тисячі діток зачато й навіть народжено в отому кишлі. Такий затишний притулок, де анемічним роблять переливання жадібності. А отой герб над ворітьми? Лев із перебитою спиною стоїть на задніх лапах. А далі: сліпий цап без тестикул. Ще далі: Соломон розтинає надвоє живе дитя. Ласкаво просимо до моргу Ґрін-Ґлейдс!

Це мов дзбан крижаної води вилили мені за комір.

Моя перепустка дозволила нам заїхати на територію студії. Жодних конфеті. Чи бодай духових оркестрів.

— А чом ти не сказала тому копові, хто ти така?

— А ти бачив його обличчя? Та він народився ж чи не того самого дня, коли я покинула студію заради свого чернецтва! Скажи: «Реттіґан» — і звукову доріжку мов корова язиком злизала. Ось поглянь!

І вона показала на склепіння з кіноплівок саме там, де ми звертали вбік.

— Могила моя! Двадцять фільмових коробок в одному склепі! Фільми, що віддали Богові душу в Пасадені, привезені назад із бірками на великих пальцях ніг. Отаке воно!

Ми загальмували посеред Зеленого Міста, штат Іллінойс.

Я вискочив на перші сходинки ґанку й простяг їй руку.

— Дім моїх дідуся й бабусі. Ласкаво прошу!

Констанс дозволила, щоб її витягли на ґанок і посадили на гойдалку, аби потішитися тим гойда-гойда-гойдаша.

— Боже мій! — видихнула вона. — Це вже скільки літ, що я не літала на гойдалці! Ти, сучий сину, — прошепотіла вона. — Що ж ти робиш із цією старою панею?

— А хай тобі. Я й не знав, що крокодили можуть плакати по-справжньому.

Та вона невідпорно дивилася на мене.

— Ти справжній клінічний випадок. Невже ти й справді віриш у всі ті свої побрехеньки, що пишеш? Марс у дві тисячі першому. Іллінойс — у двадцять восьмому?

— Авжеж.

— Господи Ісусе. Уявляю, яке то щастя — бути в твоїй шкурі, отаким до біса наївним. То ти вже ніколи й не змінюйся, — Констанс схопила мене за руку. — Ми, дурні кляті пророки, циніки, монстри, ми сміємося з тебе, але ти нам потрібен. А то Мерлін помре, або тесля, котрий струже Круглий Стіл, склепає його косо-криво, аби живо, або майстер змастить обладунок не мастилом, а котячою сечею. Живи вічно! Обіцяєш?

Тут у будиночку задзеленчав телефон.

Ми з Констанс так і підскочили. Я забіг досередини, схопив слухавку.

— Так? — вичекав мить. — Алло?

Але було тільки чути, як дме вітер — височенько десь.

Шкіра у мене на потилиці вигнулася, мов гусениця, а тоді й опала.

— Рой?

У слухавці лише гудів вітер, а ще десь рипіли-скрипіли дерев’яні конструкції.

Інстинктивно я задивився на небо.

Он там, за сто ярдів. Нотр-Дам. Зі своїми вежами-близнятами, статуями святих, ґарґульями.

Там, на тих вежах, і справді гуляв вітер. Високо здіймалася курява, тріпотів червоний прапор робітників.

— Це студійна лінія? — запитав я. — Ти й справді там, де, як мені здається, перебуваєш?

Ген-ген, на самісінькій верхівці, одна з тих ґарґулій начебто… зворухнулася.

«Ох, Рою! — подумалося мені. — Якщо це справді ти, забудь про помсту! Тікай геть!»

Але вітер ущух, і дихання в слухавці припинилося, й зв’язок урвався.

Я кинув слухавку й задивився на ті вежі. А Констанс, простеживши мій погляд, і собі стала розглядати ті самі вежі, де заколобродив новий вітер, скидаючи пилюжних чортів додолу й заносячи їх десь подалі.

— Ну, досить уже дурощів!

Констанс повернулася назад, на ґанок, але знову задивилася на Нотр-Дам.

— Та що воно в дідька там діється! — закричала вона.

— Тсс! — мовив я.

Фріц порядкував далеченько, посеред крутняви статистів: горланив, кудись показував, здіймав ногами куряву. Під пахвою мав нагайку для верхової їзди, хоча я ні разу не бачив, щоб він кого шмагонув нею. Усі камери, три їх, були вже готові, націлені, а режисерські помічники по-новому розставляли статистів понад вузькою вулицею, що вела на майдан, де міг з’явитися й Христос — десь між цією хвилиною та світанком. І саме серед цього шарварку Фріц назорив мене з Констанс, допіру прибулих, і щось показав на мигах своєму секретареві. Той миттю прискочив до нас, я вручив йому свої п’ять сторінок сценарію, і секретар тільки замиготів крізь юрбу.

Я невідривно спостерігав, як Фріц, стоячи спиною до мене, гортає сценарій. Зненацька голова його зігнулася, мов від удару в потилицю. Спливла довга хвилина, поки Фріц нарешті обернувся і, не ловлячи мого погляду, схопив свій ріг. Крикнув. Умить запала тиша.