Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

А Крамлі спитав:

— Чи ж це та сама ватага, про якути розповідав, що начебто і Рой з ними?

— Еге ж.

— А наразі він теж із ними?

— Щось не бачу його…

Тут Крамлі як вибухне.

— А хай йому сто дідьків у печінки! І чого тому клятому висікаці гасати, мов якому придурку, довкола студії? Чом він не втече з міста, не вшиється звідси під три чорти?! Чого він наче приклеєний до цієї пастки? Аби тут його й уколошкали?! Сто раз міг би вжe втекти, так ні ж: засів тутечки й накликає біду ще й на тебе, і на мене! Чому?!

— Помста! — сказав я. — За всі скоєні вбивства.

— Які ще вбивства?!

— А всіх тих тварючок, найдорожчих його друзяк.

— Дурня.

— Послухай, Краме. Як довго ти вже поживаєш у своїй хаті, в тутешній Венеції? Якихось двадцять-двадцять п’ять років? Насадив і ті живоплоти, кожну деревинку, і кожен кущик, і моріжок засіяв, збудував на задвірках оту тростинову хижку, поставив там звукове обладнання, влаштував дощування, та й ще багато чого насадив-насіяв: і бамбуків, й орхідей, та броскви, та цитрини, та абрикос… А що, якби я оце вдерся туди котроїсь ночі та все понівечив, повирубував дерева, витоптав твої троянди, спалив хижку, повикидав звукові установки на вулицю… що б ти тоді зробив?

Крамлі задумався над цією паралеллю й весь аж побуряковів.

— Тут точнісінько так само, — спокійно провадив я. — Навряд чи Рой хоч коли одружиться. А оце ж допіру всіх його діток, усе його життя взяли та й втоптали в порох. Убили все, що він усеньке своє життя любив. Тож цілком можливо, що він тільки тому прикипів до цієї місцини, аби відшкодувати оті смерті, аби спробувати, як оце й ми з тобою намагаємось, розшукати те Чудовисько і вбити його. Та навіть коли б я сам був Роєм, атож, то теж лишився б на місці, сховався і все шукав би того вбивцю, аби і його поховати вкупі з тими, кого він понищив.

— Мої лимонові дерева, га? — мовив Крамлі, задивившись у напрямку моря. — Мої орхідеї, мій дощовий праліс? Щоб хтось їх повирубував, повиривав? Ну-ну.

Фаланга пробігла внизу, скупана в прощально-вечоровому осонні, й пірнула в блакитні тіні.

Але з ними не було високого-цибатого вояка, того журавля-курлики.

Гупання сандалій та гуки вщухли.

— Їдьмо додому, — сказав Крамлі.

Опівночі зненацька здійнявся дужий вітер, засвистав, продираючись крізь крамлінський африканський сад.

Крамлі пильно подивився на мене.

— Я відчуваю: щось насувається.

І воно насунулось.

— «Браун-Дербі»! — приголомшено вигукнув я. — Боже мій, і чом я не додумався до цього досі? Того вечора Кларенс панічно втік геть. Так нестямно тікав, що й портфель свій згубив! І лишився той його портфель лежати біля дверей «Браун-Дербі». Хтось же та мав його підібрати. Може бути, що портфель і досі там лежить, чекаючи, поки Кларенс заспокоїться і насмілиться підкрастись і забрати свою згубу. А в тому портфелі має ж бути і його адреса!

— Добра зачіпка, — похвалив мене Крамлі. — Понишпорю цим слідом.

Знову прогув нічний вітер, вельми сумним зітханням промчавши поміж цитрин і помаранчів.

— А ще…

— Ще?

— Та знову той самий «Браун-Дербі». Їхній метрдот навряд чи стане розмовляти з нами, але я знаю декого, хто щотижня, роками, там обідав, ще як я був дитям…

— О Боже! — зітхнув Крамлі. — Реттіґан! Вона ж тебе живцем згамає.

— Моя любов захистить мене!

— Господи! Її б у мішок та й удобрити всю долину Сан-Фернандо.

— Ну, то дружба вбереже. Ти ж нічим мені не зашкодиш, правда?

— І не розраховуй на таке.

— Ми мусимо чимсь тут зарадити. Рой ховається — у такому небезпечному місці. Якщо його виявлять, хоч би й хто, він — труп.

— Та й ти, — докинув Крамлі, — якщо надто вже захопишся роллю нишпорки-любителя. Але година пізня. Опівніч.

— А Констанс якраз прокидається!

— Трансильванський час? Дідько! — Крамлі зробив глибокий вдих. — То я підвезу тебе?

Десь у саду впала з невидимого дерева бросквина. Гуп!

— Так! — сказав я.

— На світанку, — напучувально мовив мені Крамлі, — як запищиш на висоті сопрано, не телефонуй.

І поїхав собі.

Дім Констанс, як і завжди, був узірцем довершеності, білим святилищем жевріючи на лінії узбережжя. Усі двері й вікна розчахнуті навстіж. У величезній білій-білесенькій світлиці грала музика — щось зі старого Бенні Гудмена.

Я подався понад водою, як і тисячу ночей робив досі, пантруючи океан. Десь вона мала тут бути недалечко, плаваючи з дельфінами наввипередки й передражнюючи мову тюленів.