Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

Фріц наповнив мені келих.

— Готовий закритися.

Я випив.

А камера знай собі вурчала.

Менні Ляйбер сидів на краєчку свого стола й відтинав голову великій сигарі одним із тих стодоларових золотих дангілських сигарорізів. Він скривився, дивлячись, як я, увійшовши, обходжу офіс, вивчаючи кілька виставлених тут дуже низьких диванів.

— Щось не так?

— Ці софи, — сказав я, — такі низькі, що як сядеш, то вже й не встанеш.

І сів. Опинившись на висоті одного фута від підлоги, я тепер дивився вгору на Менні Ляйбера, що височів, наче цезар, який засідлав світ мов коняку.

Закректавши, я звівся на ноги й почав збирати подушки. Поклав їх три штуки одну на одну й сам сів зверху.

— Що ти в дідька тут витворяєш?

Менні зісковзнув на підлогу зі свого стола.

— Та хочу, розмовляючи з вами, дивитися вам у вічі. А то в цих ямах можна й в’язи скрутити.

Менні Ляйбер аж скипів, куснув свою сигару й знову видерся-всівся на крайчику свого стола.

— Ну, то що? — гаркнув він.

— Щойно Фріц показав мені грубий монтаж свого фільму, — сказав я. — І там немає Юди Іскаріота. Хто його вбив?

— Що-о!?

— Без Юди немає ж Христа. Чому Юда раптом став невидимим його учнем?

Це вперше я побачив, як невеличкий задок Менні Ляйбера засовався по скляній стільниці. Він смокнув свою нерозкурену сигару, блиснувши на мене зизим оком, та так і лишив її нерозкурену.

— Я наказав вирізати Юду! Я не хочу випустити антисемітський фільм!

— Як? — вибухнув я, зірвавшись на рівні ноги. — Але ж фільм цей має вийти на екрани до Пасхи, чи не так? І за той тиждень його подивиться мільйон баптистів. Його подивляться чи не два мільйони лютеран.

— Та певне.

— І десять мільйонів католиків?

— Так!

— Два унітаріїв?

— Два…?

— І як вони видибають на Пасхальну неділю, то так і спитають: «Хто вирізав Юду Іскаріота з фільму?». А їм скажуть: «А Менні Ляйбер вирізав!»

Запала довга мовчанка. Менні Ляйбер кинув свою незапалену сигару. Пришпилюючи мене до софи крижаним поглядом, він потягся рукою до білого телефону.

Набрав три студійні цифри, зачекав, сказав:

— Білл?

І, зробивши глибокий вдих, звелів:

— Поверніть Юду Іскаріота на зйомки!

Сповненим ненависті поглядом він дивився, як я розношу ті три подушки на їхні законні місця.

— І це все, про що ти приходив говорити?

— Поки що, — відповів я, крутнувши ручку дверей.

— А ти щось чув про свого друга, Роя Гольдстрома? — зненацька спитав він.

— Я гадав, ви знаєте! — сказав я — і затнувся.

«Обережно!» — подумалося.

— Той придурок десь просто завіявся, — швидко сказав я. — Забрав усі речі зі свого помешкання й виїхав з міста. Дурень заплішений. Віднині він мені не друг. Він — разом із тим його глиняним Чудовиськом!

Менні Ляйбер пильно подивився на мене.

— То хай собі й котиться під три чорти. Працювати з Вонґом тобі краще сподобається.

— Авжеж. Фріц та Ісус.

— Що?

— Ісус і Фріц.

І я вийшов.

Поволі, нога за ногою, я повертався до будиночка моїх дідуся-бабусі, загубленого десь у минулому.

— А ти певен, що то Рой пробіг годину тому?

— Де в дідька те знаття? Так, ні, можливо. Немає в мене зв’язку-послідовності. Ті випиті мартіні, серед дня, це ж не для мене. А ще ж… — я підніс догори сценарій, — маю вирізати звідси два фунти, а додати — лиш три крихти. На поміч!

Тут я помітив, що Крамлі тримає в руці записник.

— Що там?

— Обдзвонив три автографні агенції. Усі вони знають Кларенса…

— Чудово!

— Ні, не так. Усі кажуть одне й те саме. Параноїк. Нікому не дає ні прізвища, ні номера телефону, ні адреси. Усім їм сказав, що боїться. Але не пограбування, ні, а що його вб’ють. А тоді вже й пограбують. П’ять тисяч фотографій, шість тисяч автографів — на такому скарбі він і сидить. Тож, можливо, тієї ночі він не впізнав Чудовиська, але злякався, що Чудовисько впізнало його, що воно знає, де він мешкає, і може прийти, щоб розправитися з ним.

— Ні-ні, це не узгоджується.

— Кларенс, на прізвище ім’ярек, завжди, як сказали мені люди з тих агенцій, брав лише готівку, платив готівкою. Жодних чеків — тож ніяк не вистежити його цим шляхом. Ніколи не користувався послугами пошти. Регулярно з’являвся, щоб домовитися про справи, а тоді зникав на цілі місяці. Глухий кут. І з «Браун-Дербі» також глухо. Підходив я мило-лагідно, але метрдот кинув слухавку. Вибач, хлопче. Гей…!

Саме цієї миті, мов за графіком, знову вигулькнула, хоча ще далеченько, та сама римська фаланга. Легіонери наближалися, весело вигукуючи та лаючись. Забувши про обачність і затамувавши віддих, я вихилився у вікно.