Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

— Якийсь це пекельний вибір.

— Прозондуй якісь агенції автографозбирачів, добре? Мо’, бодай в одному з них знають Кларенса, його прізвище й адресу. Отже, Кларенс. А тоді спробуй розговорити «Браун-Дербі». Той метрдот не стане говорити з такими хлопцями, як оце я. А він таки мусить знати, ким насправді є оте Чудовисько. Десь поміж ним і Кларенсом ми можемо викрити таємницю того вбивства — а чи такого вбивства, яке може статися будь-котрої хвилини!

— Ну, є хоч такі ниточки, — мовив Крамлі стишеним голосом, сподіваючись, що й я далі говоритиму тихіше.

— Ось хоча б оце, — сказав я. — Відучора хтось живе в цьому будиночку. Тут є сміття, якого не лишали по собі ні Рой, ні я, поки ми тут разом працювали. — Я відчинив дверцята міні-холодильника. — Шоколадні плитки. Ну, хто поклав би шоколад у холодильник?

— Ти! — пирхнув Крамлі.

Я мусив засміятись. І зачинив холодильничок.

— Так, чорт забирай, це я поклав. Але ж він сказав, що сховається десь інде. Можливо, чом ні, він так і вчинив? Ну, то як?

— О’кей, — Крамлі ступив до скляних дверей. — То що ж я шукаю?

— А такого вели-и-икого недоладного крикливого журавля заввишки шість футів і три дюйми, в якого теліпаються до-о-овгі ручиська з до-о-овгими кощавими пальцями, а на фізіономії стирчить великий орлиний ніс, а над скронями — ранні залисини, а краватки в нього ніколи не гармонують із сорочками, а сорочки — зі штанами, і… — тут я затнувся.

— Вибач, що зачепив болюче, — мовив Крамлі, вручаючи мені носову хустинку. — Висякайся.

Наступної хвилини я вже покидав сільську місцевість горішнього Іллінойсу, а також — будиночок моїх дідуся-бабусі.

Ідучи, минув павільйон № 13. Він був замиканий на три замки і запломбований. Зупинившись, я уявив собі, як то воно було Роєві зайти й побачити, як невідомий маніяк узяв і розтрощив підстави для його, Роя, існування.

«Рою! — подумки заблагав я. — Повернись! Понавиліплюй іще гарніших Чудовиськ і живи вічно!»

І саме цієї миті повз мене промчала фаланга римських легіонерів, двічі пробігла, ще й лічачи кроки та сміючись. То була наче бистра річка шоломів із золотисто-багряними плюмажами. Таж гвардія самого Цезаря ніколи не красувалася краще й не рухалася швидше. А як вони пробігали, в око мені впав останній гвардієць. Довжелезні його ноги сіпалися, а лікті хляпали. А те, що схоже було на орлиний дзьоб, орало вітер. Я аж здушено скрикнув.

Загін забіг за ріг.

Я метнувся на те перехрестя.

«Невже Рой?!» — подумалося мені.

Але не міг же я закричати й тим самим дати людям навздогад, що в їхніх лавах бігає й один несосвітенний дурень.

«Клятий ти пришелепку!» — ледь прошепотів я.

«Ахай тобі всячина!» — промимрив, заходячи у двері комісаріату.

— Дурило! — кинув я Фріцові, що розсівся за столом, де зазвичай збирав свої наради, а наразі допивав уже шосту чашку кави.

— Досить лестощів! — вигукнув напівтевтонець. — Сідай! У нас тепер найбільша проблема та, що з нашого фільму вирізали Юду Іскаріота!

— Юду?! Його вигнали з роботи?

— Остання чутка про нього, яка дійшла до мене, така: він нализався у «Ла-Джоллі» й катався на канатці.

— О Боже мій.

І тут я вибухнув по-справжньому. Нестримні землетруси веселощів так і проривалися на волю з моїх грудей.

Я уздрів, як Юда катається на солоних вітрах, як Рой гасає в римській фаланзі, а тоді — й самого себе, до рубця промоклого під зливою, саме в той момент, коли оте тіло полетіло з муру, а тоді знову Юду, як він, п’яний до нестями, високо літає, несений вітрами понад «Ла-Джоллою»…

Той мій моторошно-розвеселий гавкіт стривожив Фріца. Подумавши, чи не вдавився я тим своїм кудкудаканням, він затупав кулаком мені в плечі.

— Що з тобою?

— Та нічого! — видихнув я. — І все на світі!

Тут і стихло останнє моє гик-гик.

Бо явився сам Христос во плоті, шелепаючи одіннями своїми.

— О Іроде Антипасе! — возгласив він до Фріца. — Ти покликав мене на суд?

Цей актор, високий, мов із картини Ель Ґреко знятий і переслідуваний сірчаними блискавицями та грозовими хмарами теж ніби з полотен ель-ґрековських, поволі опустився в крісло, не подивившись навіть, чи ж точно туди влучає. Його сідання було актом віри. Коли ж його невидиме оку тіло куди треба сіло, він задоволено усміхнувся, пишаючись точністю свого прицілу.

Офіціантка тут же поставила перед ним блюдце з лососем без підливи й келих червоного вина.

І.Х., заплющивши очі, відкусив дрібку риби й почав жувати.