Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

Мене пересмикнуло.

— Що наштовхнуло вас на таку думку?

— Та виглядали вони, наче працівники похоронного бюро. От і все. І якщо вони знищили Роєве помешкання, то чом би їм не поховати й самого Роя? Агей! — Шипвей став, задивившись на моє обличчя. — Я не те хотів сказати, але… ну… невже Рой…?

— Загинув? Так. Ні. Можливо. Але як міг загинути хтось такий живий, як Рой!

І я розповів йому про павільйон № 13, про знищені міста, про повішене тіло.

— Рой нізащо б такого не вкоїв!

— А мо’, хтось укоїв це йому?

— Рой нізащо не здався б на милість хоч би й яким сучим синам! Чорт! — сльоза скотилася по щоці Тома Шипвея. — Хто-хто, а я добре знаю Роя! То ж він допоміг мені збудувати першу субмарину. Он вона!

На стіні висів мініатюрний «Наутілус», тридцять дюймів завдовжки, мрія студента художньої школи.

— Ну ніяк не може ж бути, щоб Рой — та загинув! Правда ж?

І тут задзеленчав телефон, у котрійсь каюті капітана Немо.

Шипвей схопив величезну мушлю. Я мимохіть засміявся, але зразу ж схаменувся.

— Так? — мовив він у ту мушлю, а тоді запитав: — Хто це?

Я не втерпів — вихопив мушляний телефон із його руки й закричав у нього — крик до життя… А тоді заслухався, як хтось там, дуже далеко, дихає на другому кінці дроту.

— Рою!

Клац! І мовчанка. Тільки гудок: гуммммм…

Я люто струснув телефон, ловлячи ротом повітря.

— То був Рой? — спитав Шипвей.

— Його дихання.

— А хай йому! Як можна розпізнати людину за її диханням! І звідки б він?

Я кинув слухавку й став над телефоном, заплющивши очі. А тоді схопив слухавку й почав крутити диск навспак.

— І як вона працює, ця клята штука? — закричав я.

— А кому ви телефонуєте?

— Таксі хочу викликати.

— Куди вам? Я одвезу!

— Та до чорта в зуби! Іллінойс, Зелене Місто.

— Але ж туди дві тисячі миль!

— Ну, то, — кладучи слухавку, мовив я, геть ошелешений, — їдьмо!

Том Шипвей підвіз мене до студії.

Було десь по другій, коли я пробіг Зеленим Містечком. А його геть усе перефарбували в біле — немовби для того, щоб я походив тут, стукаючи у двері та зазираючи в затулені мережаними гардинами вікна. Легіт розносив квітковий пилок, коли я звернув на хідник, що вів до будиночка моїх давно померлих дідуся-бабусі. Коли я рушив східцями на ґанок, якісь птахи злетіли з гребеня даху.

Сльози затуманили мені зір, коли я постукав у вхідні двері з кольорового скла.

Довго ніхто не озивався. Я збагнув, що вчинив не так, як слід. Коли хлопці кличуть хлопців до гри, то не в двері стукають. Тож я зійшов на подвір’я, знайшов невеликий крем’яшок і добряче влупив ним по причілковій стіні.

Тиша. Дім німував собі, осяяний листопадовим сонцем.

— Що це? — спитав я високе вікно. — Справді всі вимерли?

І тоді вхідні двері відчинилися. А за ними стояла, визираючи, чиясь тінь.

— Та невже?! — скрикнув я. Коли відчинилися й скляні двері, я саме заспотикався через ґанок. — Та невже?! — крикнув я знову й опинився в обіймах Елмо Крамлі.

— Авжеж, — мовив він, не випускаючи мене з рук. — Якщо ти шукав мене, а не когось іншого.

Я белькотав щось незрозуміле, поки він заводив мене в дім. Потім він зачинив двері.

— Агей, не переймайся так! — сказав він, трясучи мене за лікті.

Я ледве міг його розгледіти крізь затуманені скельця своїх окулярів.

— А що ти тут робиш?

— Ну, ти ж сказав мені. Щоб я походив скрізь, пороздивлявся, а тоді й зустрів тебе тут, правда ж? Ні, ти вже й забув. Що ти в дідька маєш у цьому закапелку пристойного?

Крамлі попорпався у холодильнику й приніс мені тістечко з арахісовим маслом і склянку молока. Я всівся, жуючи та ковтаючи, знов і знов примовляючи:

— Дякую, що ти прийшов!

— Заткайся! — звелів мені Крамлі. — Бачу, ти чисто звівся на пси. Що ми робимо далі? Припустімо, що все воно о’кей. Ніхто не знає, що ти бачив Роєве тіло, а чи те, що, на твою думку, було його тілом, чи ж не так? Що там у тебе в планах?

— Вважається, що я маю негайно доповісти про новий проект. Мене перевели. Фільму про Чудовисько більше немає. Тепер я працюю на Фріца та Ісуса.

Крамлі засміявся.

— Отак би той фільм і назвали. І ти хочеш, аби я тут ще потинявся, як затурканий турист?

— Знайди його, Крамлі! Якщо я дозволю собі по-справжньому повірити, що Рой згинув, то з глузду з’їду! Якщо ж Рой не загинув, то він переляканий і десь-якось переховується. Ти маєш налякати його ще дужче, аби він вискочив зі свого сховку, а то ж його ще по-справжньому вб’ють до дідькової матері. Або, або… він і справді вже мертвий, а отже, хтось його та вбив, чи ж не так? Тоді виходить, що й убивця перебуває десь отутечки. Тоді ти знайди його вбивцю. Того типа, що розтрощив голову Чудовиська, розбив той червоноглиняний череп, а тоді спіткнувся об зомлілого Роя та й підвісив його, щоб той помер. Так чи так, Крамлі: або знайди Роя, поки його не вбили, або, якщо він уже неживий, знайди того клятого вбивцю.